Між вимушеним і натхненним... Буває – крок... Бува – пів кроку...
Буває, їх не розрізняють – подібні, наче близнюки.
І озираєшся, і бачиш: примушував себе пів року,
а то і рік… Знесилив душу, та так і не підніс руки,
аби створити вірш натхненний. Лише важке. Лише звичайне.
Таке, якого по усюдах усіх – хоч греблю... І – гатять...
Гатять без сорому. Без серця. Без радості. І без печалі.
В душі холодній – вірш холодний, який не сила дочитать.
І раптом, попри сотні віршів, – тих, пустодзвонних, галасливих,
котрі, мов дзеркала, відбили холодні очі авторів, –
ти створюєш – за мить щасливу – вірш стишений, сором’язливий,
той – справжній, з ким міг розминутись, як без натхнення говорив...