переклад росiйскоi билини - думи за Авдотiю Рязаньську жiнку
переклад ще незакінчений-в процесі
Починається добре слово
За Євдокiю-жінку, зi Рязанi.
Дунули буйні вітри,
Квіти на Русі зів'яли,
Орли по дубах закричали,
Змії по горах засвистiли.
Дiялось це в старовинні роки.
Чи не від вітру плаче синє море,
Руська земля застогнала.
Піднімався хан татарський
Зі своєю лихою ордою,
З пожежами, зі смертями.
Міста у нас на дим пускає,
Попіл кінським хвостом розмiтає,
Черепа по землі котилися.
І Русь з Ордою билися,
І були великі січі ...
Криваві річки пролилися,
Слізні струмки рiчками бiгли.
На жаль тобі, стольний городє Київє!
На жаль, Володимирє з Рязанню!
У старій Рязані плач з риданнями:
Приходять страшні чутки.
І по тих вістяx Рязанцев встигають,
Місто Рязань оберігають:
На фортечних стінаx ставлять міцні караули,
По наугольних вежах - захисники.
Отут приходить час косовиці.
Життя та буття правити треба.
Стрілецький голова зі своєю дружиною тлумачить,
Дружину Явдоху косити сіно посилає:
- Ох мені, Дoкiя-горлиця,
На одинцi тобі косити,
Чи не з'їздити тобі в три тижні,
А мені не можна від острогу відлучитися,
Ні брата твого пустити з тобою,
Щоб місто Рязань не позбавити захисників.
І Явдоха в дорогу зібралася,
У плетений з вербових прутів човник занурилася.
прощається з чоловіком, з братом,
Любого сина обіймає:
- Милий мій голубок,
Сивий мій соколе,
Не можна мені взяти тебе з собою:
У мене багато працi буде вдень і вночі,
Я на справу поїду швидкоруч.
Після цього прощання
Спливла Докiя Рязанiчка
За три лісу темних,
За три поля великих.
Казати легко і швидко,
Але справу правити важко і довго.
Скільки Явдоха сіно ставить,
Розумом-то плаває додому:
«Ох мені, мої ріднi,
Чи все у вас добре зараз є? »
Або дні, як гуси, пролітають,
Темні ночі проходять.
І одного разу - це було в жахливу нічку -
Від сну щойно як Явдоха прокинулася
В рідну сторону подивилася:
Над стороною над Рязанської
Тремтять пожежні зорі ...
Вiдразу Докiя злякалася:
- Ох мені, мої ріднi!
Це не наша чи вулиця згоріла? -
Ало сіна навіть кинути не посміла:
Сухе купами згрібала,
Засохлою гiлкою прігнетала,
Щоб вітри-погоди не зачепили.
День та ніч тiльки працею трималася.
Не спала, не пила, не їла.
Тоді в човник впала,
День та ніч гребла, не відпочивала,
Весла з рук не випускала.
Сама собі примовляла:
- Не тремтіть, білі руки,
Не лийтеся так швидкo, горючі сльози! -
Але як же рукам не тремтiти,
Але як же сльозам пальким не литися?
Несе річка головеньки горіли,
Пливуть людські трупи
По горах-то немає міста Рязані,
Нема вулиць широких,
Нема будивельного чину.
Димом гори повиті,
Попелом дороги покриті.
І на попiл Докiя натрапила.
Посеред згарища міста
Сидять тiльки три старі бабусi,
За мертвих кричать та виють,
Клянуть з горя небо і землю.
Побачили бабусi Явдоху:
- Горе нам, жінко Докiя!
Були до нас невблаганні гості,
Приходив хане татарський
Зі своєю злою ордою,
Наливав нам гірку чашу.
Страшний був день той і жахливий.
Стріли дощем шуміли,
Гриміли довгомірні списи.
Добре билися Рязанцi,
Але татарiв не могли відбиті,
Міста Рязані вiдстояти.
Вбитих річка несла,
Живих Орда полонила.
На жаль тобі, жінко Докiя,
На жаль, горегорька Зозуля!
Твоє тепле гніздечко загинуло,
Оселя твоя по колодах розкотилося,
По камiньцям вся твоя піч розвалилася
Твого чоловіка і брата,
Твого милого сина
В полон викрали татари!
Та в тi пори Докiя Рязаньська
Почала обличчя своєю рукою бити,
Сльoзми лице омивати,
Вона три дні по попелах ходила,
Страшно, жахливо і голосно кричала,
Долоню по долонi Докiя вдаряла,
За чоловiка та брата кричала,
За сина ридала невтiшно.
Виплакала усі свої сльози,
Висказала усi причитання.
І після цих подій
Надумала вона міцну думу:
- піду слідом Орди, слідом татарським.
Піду по кістках по горілим,
По шляхах піду , по розореним.
Дiйду до Орди у нас клятої,
Знайду і чоловіка і брата,
Знайду свого милого сина!
Говорять Явдосi бабусi:
- Не дійдеш ти до Орди і за три роки.
Загинеш ти, жінко, ідячи своєю дорогою,
Кicтки твої звір розтягне по шматочках,
Птаство небесне кістки твої розмітає по білому світу
Каже Явдоха старим:
- Як що станется, то й добре!
Дощі мої кісточки вмиють,
Буйні вітри їх зроблять сухими та гладкими,
Червоне сонце обігріє.
Кажуть Явдосi бабусі:
- В Орді тобі голову отимут,
Батіжком тобі переб'ють спину.
- Двом смертям не бувати,
Але однієї нікому не мінувати! -
І пішла Явдоха з Рязані:
Потертий на плечах каптан-зіпунішко,
На ногах поношенне взуття.
І поминок здобула своїм рiдним:
Пояси три та три вишиванки.
- Знайду їх живих або мертвих,
У чисті вишиванки одягнемо.
Йшла Докiя з Рязані,
Сучкуватим костуром підпиралася.
Йшла вона красне літо,
Йшла навмання вона в брудну осінь,
Посувалася по снігу, по морозу.
Дощем її ніби батогом б'є,
У зиму негода її заносить.
Страшно дрімучими лісами:
У лісах ні шляху, ні дороги,
Важко по кризi пробиратися,
По голого льоду вперед йти.
Йшла Авдотья з Рязані.
Йшла до зорі східної,
Йшла в південні краї,
Звідки червоно сонце сходить,
Зміну несла своїм рідним:
Три паска та три вишиванки.
Йшла, сина на ім'я називала,
Чоловіка і брата згадувала.
Тільки тодi їх забувала,
Коли міцним сном засинала.
Йшла Докiя майже цілий рік,
Їла гнилу колоду,
Пила болотну воду.
До піщаного моря доходила.
Йдуть піщані річки,
Сиплется пальке каміння,
Не зустрiти ні звіря, ні птиці;
Тільки лежать кістки мертвих,
Радіють вічного спокою.
У полуденних,опалаючих вітрах,
У лютих нічних морозах
Відіймаються руки і ноги,
Вуста запікаються кров'ю.
І після цих поневірянь
Віють тихі вітри.
Весна красна пахне,
Земля квітами розквітає.
Жіночка Докія Рязанiчка
На високу гору швидко сходить,
Береги нечувані баче:
Баче синє широке море,
А бiля моря Орда кочувала.
Та синіми кучерявими димами
Скачуть коні табунами,
Ходять мурзи-татари,
Ладнають свої табори-улуси.
Як Докiю побачили,
Врозтіч від неї побігли:
- Алай-булай, яга-баба!
- Алай-булай, привид! -
Голосно Авдотья заволала:
- Не бігайте, мурзи-татари!
Жiнка я руського роду.
Іду в Орду більш року,
Щоб вашого хана бачити очі.-
І в ту пору, і в той час
Докiю татарському хановi підводять.
Блищать намети золоті,
Стоять мурзи навкарачки
Віньгают в труби і в сполох,
Жалісно в роги грають,
Володаря свого потішають.
Сидить хан татарський
На трьох периноньках на пухових,
На трьох подушках на парчевих.
Брови мав хан совинi,
Очі в нього яструбинi,
Угледів Докiю Рязаньську,
Заговорив хан, ласкаво кажучи:
- Людина ти або привид?
З виду ти руського роду.
Ти одна як сюди потрапила?
Чи ти не рибою річки пропливала,
Чи ти не птахом гори пролітала?
Яка тобі до мене може бути справа? -
І жiнка Явдоха Рязанiчка, яка
Його страшного обличчя не злякалася, йому каже :
- Ти гой єси царю татарський,
Людина я руського роду,
Йшла до тебе більше року,
Крізь дрімучі ліси продиралася,
О голі льоди побивалася,
Голодом та спрагою мучилася,
Від великої потреби землю їла.
Я йшла до тебе своєю волею,
У мене до тебе дуже образлива справа:
Прийшов ти на Русь зі смертями,
З пожежами, з грабунками,
Ти роззявив пащеку від землі до неба,
Ти Рязань обвів ніби мертвою рукою,
Котив по Рязані нiби палаючими смолоскипами,
зараз ти на радощах бенкет маєш ...
Їй на те хан татарський посміхнувся:
- Сміливо ти, жiнка, міркуєш,
Як ти зараз всього мене вилаяла!
Не чув я такого зроду.
Або я вирiщую, що не будемо з тобою сваритися,
Нехай нам з тобою, Рязаночко, краще миритися.
Кажи менi яка може бути тобі до мене справа? -
Каже Докiя Рязанiчка:
- Ти забрав у полон мого чоловіка і брата,
Забрав мого милого сина.
Я вночі і вдень їх жалiю,
Покажи їх живих або мертвих.
Я одягну їх в чисті вишиванки,
Пасками їх підв'яжу добре,
Ридати та плакати за ними хочу,
На майбутні роки на них надивлюся.
І хан на Явдоху дивується:
- Орда молодців бачила,
Але такого зразка ще не бувало!
Чи не є князь, чи не є посол, не є воїн -
Жіночка з Рязані, сирота,
Яка перейшла ліси і пустелі,
Гори, які до хмар височіють, перелізла,
Безстрашно в Орду з'явилася...
Гой ви єсте, мурзи-татари,
Наведіть полонянікiв рязанських,
Хай євдокiя подивиться,
Чи живий чоловік її з братом,
Чи отут є її мила дитина!
І полон рязанський призводять,
І Явдоха бачить чоловіка і брата.
Живого бачить свого милого сина.
І не стріла з тугого лука пiднеcлася,
Не хвиля об берег розкотилася,
З родиною Явдохтенька побачилася.
Випали один одному на шию,
Дивляться, і сміються, і плачуть.
Каже володар татарський:
- дарую я тобі, жінко Євдокія,
За твоє річне ходіння:
З трьох тебе дарую єдиним,
Одного з тобою на Русь відпускаю.
Тобто чи бажаЕш, бери свого чоловіка,
Або якщо хочеш, бери собі сина,
Або ж хочеш, віддам тобі я твого брата.
Вибирай собі, рязанка, будь-якого.
І тодi , і в той час
Бубни, сполох замовкли,
Роги і балалайці грати зупинили.
Та жінка Явдоха Рязанiчка
Гірш чим чайка морська заволала:
- Нудно мені, мої ріднi!
Тісно мені звідусіль!
Як без камінчика синє море,
Як без куща чисте поле!
Яким чином я зараз зможу обрати,
Кого на смерть у полонi менi залишити?!
Або чоловіка чи я покину?
Дитя чи своє забуду?
Чи вiд брата я відступлюся? ..
Слухай моє міркування,
Не дивись на мої гіркі сльози:
Я іншим разом можу заміж вийти,
Значить, чоловіка іншого добуду.
Я іншим разом можу дитя родити,
Значить, сина іншого здобуду.
Тільки брата николi мені не здобути,
Тому що брата іншого людині ніде отриматити ...
Зараз чолом тобі б'ю, царю татарський,
Відпусти на Русь зі мною брата!
І в той час жінка Рязанка
З умилінням перед ханом стояла,
Рученята до серця притискала,
Не мігаючі ханові в очі дивилася,
Тільки сльози до п'ят протікали.
Отут не на морі хвиля прошуміла,
Докiю Орда пожалiла,
Розуму її здивувалася.
І хане сидить тихий і веселий,
Лагідно на Явдоху дивиться,
Каже Явдосi розчулено:
- Не плач, Євдокія, не лякайся,
Гаразд ти придумала думку,
Вміла ти слово мовити.
Хвалю твоє міркування,
Славлю твоє роздумування.
Вiзмеш собі і брата і чоловіка,
Вiзмеш з собою і милого сина.
Вернися на Русь та вихваляйся,
Що в Орду недаремно подорожувала,
На століттях про Євдокію пісню складуть,
Казку про Рязанiчку розкажуть ...
Та мені, хановi , теж було б цікаво,
Щоб і мене з Рязанiчкою похвалили,
Орду добром пом'янули.
Гей, рязанські мужі і дружини,
Що стоїте, тугою покриті?
Що дивитеся на Євдокііни радощі?
Я вас всіх на Русь відпускаю.
Гей, жінко Євдокія Рязанiчка!
Всю Рязань веди з полону,
І нехай ти будеш походу цьому воЕводою.
І в ту пору мурзи-татари
Свого хана хвалять,
Віньгают в труби і в роги,
Б'ють в сполох, в бубни.
І тут полонянікі-Рязанцi
Як від важкого сну прокинулися,
В пасок Орді поклонилися,
Мовили рівним голосом:
- Мир тобі, ординське серце,
Мир вашим дітям і онукам!
І не весняна вода побігла,
Пішла Рязань з полону.