Н. Бидненко
Все життя – наче гойдалка:
То надія, то відчай.
То від спеки – до холоду…
А секунди все свідчать,
Що життя – невпокорене,
Ріже очі димами.
Поле, осінню зоране.
Зароста полинами.
А життя б’є неспокоєм
Душу в світі цім грішнім.
То здійма її соколом,
То втіша її віршем.
Дальній Всесвіт спіралиться,
Затушовує дати…
Нам радіть чи печалиться –
Не судилося знати.
***
Наша жизнь, как качели:
То надежда, то неверие,
То от зноя - к холоду...
А секунды - свидетели.
Что за жизнь - неподвласная,
Глаза дым выедает.
Поле, осенью вспаханное,
Зарасло полынами.
Ну, а жизнь беспокоит
Душу в мире нам грешным.
То взлетит, словно сокол,
То стихами утешит.
Даль Вселенной спиралями,
Ретуширует даты.
Горевать или радовать -
Не узнать никогда нам.