-Ой! Подивись, бабуня, якiсь бiленькi цяточки летять з неба. Та як же їх багато! Мабуть, хтось там за хмарками просипав цукор.
-Та нi, Олексiйчику, то ж снiг!
-А я кажу тобi цукор! От зараз я його покуштую.
-Ну, то й що? Розкуштував? Солоденько тобi?
-Та нi...щось зовсiм нiяк...
-А я ж тобi казала, що то снiг летить.
Так спiлкувалися бабуня з онуком пiд час прогулянки. Сперечалися-сперечалися, доки Олексiйчик таки погодився:
-Добре, добре, бабуню. Я вже згоден, що то не цукор. Але ж я зовсiм не пам'ятаю про снiг нiчогiсiньки. Що це таке, бабусю, та звiдки вiн узявся?
-А не пам'ятаєш тому, що цiлий рiк пройшов вiд торiшнього снiгу. Малий ти ще був. Забув, мабуть.
-Мабуть, бабуню. Та я ж уже дорослий. Менi уже майже чотири рочки. То ж ти менi відкриєш таємницю?
-Вiдкiля снiг? Звiсно розповiм тобi. Слухай уважно. Десь угорi, дуже-дуже високо, понад хмарками, вище сонця живе Чародiй. Той Чародiй добрий. Вiн керує усiма явищами в свiтi. ...Коли розквiтнути квiточкам, коли зазеленiти травицi або пожовтiти листю, коли пролитися дощу... це все його розпорядження. От i зараз вiн вирiшив, що уже настала зимова пора, дiстав iз комори торбинку зi снiгом, насипав його у решето i почав просiювати його. Снiжинки закружляли у повiтрi у своєму таночку та опустилися на землю долi.Їх нападало так багато, що в деяких мiсцях з'явилися, навiть, кучугури.
-Отакi, як оцi?- запитав Олексiйчик, тикаючи рукавичкою у кучу снiгу, що нагорнув трактор, коли чистив дорiжки.
-Майже, майже такi. А ще, знаєш, чому снiг чарiвний? Бо з нього можна вилiпити що завгодно - вiд снiгових кульок до снігової баби,- все бiльше i бiльше таємного вiдкривала бабуня онуковi. А той дивився на бабуню здивованими оченятами та намагався запам'ятати, наче на все життя.
-Бабуню, бабуню, а як це снiгова бабця?
Бабуня посмiхнулася:
-Я обоа'язково розповiм тобi, мiй милесенький. Але пiд час iншої прогулянки. А зараз на тебе уже чекає скляночка з молоком та лiжечко. Ходiм додому, любий. Уже б i вiдпочити тобi час.
-Добре,- погодився Олексiчик,- але ж ти не забудеш? Я ж чекатиму.
-Авжеж, не забуду,- вiдповiла бабуня.
А потiм вони, узявши один одного за руки, попрямували додому. Бо вже настав час вiдпочинку.