Хвала премудрості ЧУЖІЙ в МОЇЙ родині!
Я навіть славлю ворогів в моїй країні.
Моє натхнення в самоті долає зраду.
Я навіть певен, що це так і – радий.
Лукавий ЛИС змією стелиться до долу,
А сам отруту крадькома дає до столу.
Спокійним тоном торохтить солодке слово...
Дивись – но, пасинок, збагнув і нашу мову!
В ярмо вганяє весь народ без тями,
І тягне, наче на шнурку, до ями.
Таке колись було, яке і нині...
Хвала премудрості чужій на Україні!
Я передбачив це, немов глядів у воду,
Та розповісти не посмів… (така природа).
Тепер у відчаї чекаю днів травневих...
“Стривай, не та пора”, - зітхає небо.
Росою хлипає трава - відлунням літа.
Стихає спів пташок і в’януть квіти.
Я в тихім смутку зустрічав плаксиву осінь,
Її не кликав, не чекав зовсім.
А човник часу йде вперед непевно,
І стиха скаржиться на штиль – даремно.
Я забуваю всі стежки додому,
Я хочу здихатись тебе, втомо.
Прийди до мене, рідний мій, Боже,
Я помолюсь, простиш мене... може.