Вже пізній час. Один я на пероні.
Нічний ліхтар на темно – синім лоні,
Небесної дрімоти тихий плин...
Табло веде свій відлік послідовно,
Секунди ліплять хвилі монотонно.
Пустий перон і я – лише один.
Здається, так гнітить липнева тиша...
Та час у путь, прощально потяг свище,
Напружився і рушив в темний вир.
А я стою, тренуючи уяву...
Немов здолав східці вагона жваво,
І там вже повноправний пасажир.
А сам себе залишив серед ночі...
Я добре бачу ті печальні очі,
Що пильно стежать, як зникає світлий слід.
Мій погляд обійняв кохане місто,
Вже розчиняється ліхтариків намисто,
В нічну глибінь пірнає білий світ.
А я, (котрий зостався на пероні),
Ще й досі бачу вогники червоні,
Котрі мене помчали в далечінь.
І скільки болю від раптового прощання,
Як – ніби бачусь Я з СОБОЮ вже востаннє,
Розтанув силует, неначе тінь.
Це дивний дослід. Сам того не знаю,
Чому таке уяві дозволяю.
Фантазія – не більше, плід нудьги.
А, врешті, часто й справді так буває:
Мене - моя частинка покидає
І ми – чужі, далекі береги.