Ти – хлопчик той, що запевняв
Так переконливо і щиро …
І слів свої не розміняв,
Бо ти кохати вмів і вірив.
Ти – батько мого сина і доньки,
Мій друг і трохи птах дзьобатий.
Згадай, як ми березові бруньки
Збирали і тягли дощем до хати.
Як ми шукали чагу, звіробій,
Ромашку польову і м’яту.
Мабуть ти – знахар в пісні лісовій,
І від дощу прийняв посвяту.
А ще пригадую той струм
Закоханості і бажання,
І розтавань настирний сум,
І зустрічі нервового чекання.
Так часто залишалася сама
З дитинкою, а потім двійко,
Та відчувала я твій подих та крила’
Якими ти підтримував нас стійко.
З тобою я вбирала повноту
Цього життя і в радості, і в тузі,
І вдячна Богу і тобі за чистоту
У нашому подружньому союзі.
Минуть незгоди , таячи як дим,
Хоч ми такі несхожі між собою.
Ти залишаєшся бажаним, дорогим,
Як в спрагу джерело з прозорою водою.
Ні, ти – не казка і не сон,
Не вигадка, також не мрія …
Ти – моя справжня перевірена любов,
Моє натхнення і моя надія.
16.12.2019 р.