Коли зима змінює осінь, найпривабливішим для мене здається вловити ритм новорічних свят, які не відпустять до настання весни. Але всю ідилію перекреслює морозний вітер, і ти - вже не та красива дівчинка в рукавичках з сеіжинками, ти - ніби афро-американка, яка вперше перетнула екватор і відчула на собі всю курйозність льоду та снігових заметів. Моє місто не схоже на Лапландію, замість льодових палаців завжди можна побачити невеличкі вікна-коробки, охайно прикриті білою тюллю, яка приховує оголених людей з рум‘яними щоками. Юність - наздвичайна пора, адже вони будуть голосно сміятися, лежачи на тісному старому ліжку, радіти спільній вечері, хоча «знову ці спагетті з чечевицею» і драматично викидатимуть речі з вікна, знаючи, що все одно залишаться разом.
Коли я думаю про це, мене не лякають погано освітлені вулиці та чоловіки в темних жиганках. Біля хвірток завжди мурчать гладкі коти, десь поруч бігають «тічкою» пси. Ось красивий, сірий, лахматий собака. Кличу до себе, аби погладити, але він не зважає, шукаючи в останньому листі щось їстівне. Голод - жахлива річ, він пронизує живіт так само боляче, як і грудневий вітер обпалює щоки. «Що ж, іншим разом, друже» - думаю я і, вже вийшовши зза рогу, зливаюся з вечірнім містом та його автомагістраллю. Потонути в ньому в цю пору року - найкращий варіант. На вітринах вже блищать вогники, віє прянощами та міцною кавою. Зайду в супермаркет, продавчиня в‘яло запитає, чи є в мене бонусна картка? Відповім «ні», задивившись на полиці з фруктами. А все ж, африканцям пощастило, вони мають до них круглорічний доступ. Тому зовсім не обов‘язково їхати до нас, за екватор.