Проковыляла осень по стерне,
И сухостой воткнула костылями.
Летел казак на беленьком коне
И крикнул ей: «Поедем, тетка, с нами!
Подай же руку, мигом подвезу,
К двору какому нам, скажи, подъехать?»
Заморосило Осень на слезу:
-Спасибо, юноша, но некуда мне ехать.
Всё раздала уже, червонцы, серебро,
Птенцы чужие расклевали просо.
Пустая торба - тучей, как крыло,
Иду в полях голодная и боса.
Уже гвоздями колется стерня,
И крутит ветер белым перевеслом.
Ты слезь, казак, со своего коня,
Копай могилу там, где мне известно.
И выкопай земного мне тепла,
На грудь же положи пуховую накидку,
А по-весне, когда звонят колокола,
У изголовья посади и солнце,и калинку.
Январь, 2020.
****************************************************
Оригінал.
Прошкандибала осінь по стерні,
Ввіткнула в степ цурупалля, як милиці.
Летів козак на білому коні, гукнув їй:
- Тітко, чей же, натомилася?
Хутчій давайте руку, підвезу.
Аж до якого двору нам під*їхати?
Заморосило осінь у сльозу:
- Спасибі, хлопче, ніколи і нікуди.
Все роздала, червінці й дукачі.
Чужі курчата розклювали просо.
Убога торба - хмара на плечі,
Іду в полях, голодна, гола, боса.
А вже цвяхами колеться стерня,
І крутить хуга біле перевесло.
Ти краще злазь, козаче із коня,
Копай могилу, поки не підмерзло.
Вкопай тепла земного. Поклади
На тихі груди снігову намітку.
А в головах у мене посади
Жовтогаряче сонце, як нагідку.