Ти прокидаєшся років за 20 і сивим.
Лісу пейзажі усе зосенніли, птахи відлетіли.
М’язи твої коріння ліниво пустили.
Правда, є біль, бо хвилини можливості з’їли.
Очі розплющуєш: ранок, вівторок. А точно вівторок?
Лік мовчки часу – не ліки, а так… уникання провини.
Бо на годиннику тіла вже далеко за сорок.
Світ не змінив. І ні на дюйм свої гори не здвинув.
Небо – мов простір єднання повітря зі сталлю,
А під ним – майже нічого, лиш воронів зграя.
І, лише гірше за всіх, відчуття невимовного жалю.
Жалю, що ти цінний дар не прийняв, а по дурощі згаяв.
Зграя тріпоче й клокоче, в ній сміх і зневага.
Швидше! Молись! Богу, Кришні, та хоч Прометею.
Тільки би в скронях твоїх поселилася знов рівновага.
Тільки б ще трошку часу – посадити кленову аллею.
«Руки вже в зморшках…» Кому твоя та юність потрібна?
Серце оцінять по змінам й плодам зерен-звершень.
Ти тільки йди-но вперед. Дорога – складна, але срібна.
І сліди з часом засяють, як вподобає Вершень.
«Дихати складно… Як все що тут є залишити?»
Викинь! Це – мотлох, не сила, а ржаві кайдани.
В тебе є відстань, по совісті спробуй прожити.
Знати, що не задарма воду пив океанів.
Крапка. Ти вирішив – йди й не хвилюйся.
Досить за ширмою стереотипів ховатись.
До поєдинку із плином буття підготуйся.
Краще творити життя, ніж на вчора з жалем оглядатись.