Ну як забути, й викинути з серця,
Твої вуста медові, й очі голубі.
Посмішку, що світліше сонця,
І коси, як пшениця золоті...
Посіяли з тобою ми зерно кохання,
Але воно чомусь, не проросло.
Весна була мабуть, ще дуже рання...
Замерзло, або снігом замело.
Перегоріло наше у вогні багаття,
Не залишилося нічого - лиш зола
Болить душа - розірвана на шмаття,
І рана, що ніяк не зажива...
Нам треба зупинитись - озирнутись.
Перегорнути все, і йти вперед!
Але не можна, швидко все забути,
І серце не зігріє, навіть теплий плед.
Щоб ти була щаслива - я бажаю,
Але не треба спалювать мости.
Можливо ще зустрінемось - не знаю...
Я дуже цього хочу, може й ти...
Юрій Братиця. 13.01.2020.