В.Саенко
Кружляє вирвою жорстокий світ,
Моя там стежка в небутті блукає,
Душа сліпа, оголена, мов дріт.
На схилі літ тепла іще шукає.
Пекельним шляхом вистигла земля,
Самотністю душа заголосила,
Свіча остання жевріе здаля
І ніч вісмоктує мої останні сили.
Мені б в зневірі - віру не забуть,
Не опустити від розпуки плечі
І до кінця пройти свій хресний путь,
Щоб розчинитись в сірій порожнечі.
Відлунням повернутися луни
І в Бога не просити більш нічого,
Щоб дотиком сердечної струни
Таємно доторкнутись неземного.
***
Жестокий мир над пропастью поник,
В небытии моя тропа блуждает,
Душа слепа, гола, как проводник
На склоне лет тепла она желает.
Дорогой адской вымерзла земля,
От одиночества душа заголосила,
Свеча последняя видна издалека
И ночь высасывает мой остаток силы.
О, мне б в неверии - о вере не забыть,
От равнодушия не опустить бы плечи
И до конца свой крестный путь пробить,
Чтоб раствориться в серой дымке млечной.
Вернуться отражением луны
И милость больше не просить у Бога,
Чтоб сердцем, словно ниточкой струны,
Незримо прикоснуться неземного.