На полиці лежав,
Черствий шматочок хліба.
Увагу він на все звертав.
Бо плісень його боки з’їдав.
Від цього дива він здригав.
Людські знущання хліб терпів.
Та силоміць, тихесенько зносив.
Народ кричав – черствий сухар.
Лиш тільки білий купував.
Бо був він, ще м’який.
Пухкий та з пару.
Шматок черствий не витримав,
Людської, необачливої зради.
Сказав болючі та щирі слова.
До старості байдужій, я долежав.
Та шану народну, так і не здобув.
Колись я був, ще молодим.
Лежав м’якесеньким, пахучим.
Мене народ любив.
Та з купував,лиш залюбки.
Бо люблячи, українським назвав.
Та сіллю, хлібом всіх гостей,
я завжди пригощав.
Забув народ, моє добро.
Тепер на полиці,він одиноко,
В самоті лежав.
Черствий,непотрібний, нікому,сухар.
В своїх думках, мріяв хлібець,
Про щирість людську, українську.
Та дякував сам,він собі.
Що його народив,Український Народ.