Платон Воронько
Стрілася на полі, руку подала,
Чорною бровою тихо повела.
Ніжно усміхнулась, зникла у житах,
Хусточка майнула, наче білий птах.
Я повів бригаду славних косарів,
Хвилями покосів поле перебрів.
Думав, заховалась в житі, гущині,
А вона сміялась десь у далині.
А вона зв»язала росяні снопи,
Колосок зривала з кожної копи.
Як ішла додому в житньому вінку,
Радо всі вітали дівчину швидку.
Лиш у мене серце билось гаряче:
Думав, чорноока знову утече.
Утекла б, та в полі скрізь уже стерня,
Утекла б, та серце дівчину спиня.
І чого тікати, як зійшлись путі,
Як любов єднає щастя у житті!
«»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»»
1 .02. 2020г.