Не знаю, чи дощі бувають друзями,
та цей, що йде, – мій добрий, вірний друг.
Як друг, він – поруч, не стає обузою,
хоча й поклав на плечі краплі рук.
Хоча в обличчя вітром легким дмухає,
він з тих найкращих друзів, що мовчать,
питаннями не мучать і не рухають
душі моєї тим: «Скажи хоча б...»
Він припинився раптом, дощ мій, друже мій.
І вітром перестав у скроні дуть.
Не знаю, як без нього жити здужаю –
отак, зненацька, друзі в вічність йдуть...