Я знала, що ревнуватиму, мене чекатимуть регулярні істерики, мені доведеться ковтати ріки сліз.
Я говоритиму, що для мене це нічого не важить,
що він просто друг чи випадковий знайомий.
Зрештою, я зізнаюсь, що надихає мене лише один чоловік, проте змовчу, що це саме ти
Ти вже почав посміхатись??
але давай про все по-порядку:
Ти навряд про мене чув, якщо чув, навряд щось хороше,
я знаю, що ти наслухався чоловічих історій ,
їхня істина – незаперечна, та не піддається сумнівам.
Так, зараз червень, у мене сесія і ,можливо, тобі мама говорила: «не вір поетам»,
ти маєш думати про майбутнє, бо ти достойний чоловік, тебе чекає уважна жінка,
і життя ти маєш прожити достойно,
та як на мене – нецікаво…
Але якщо ти зараз тут - поруч, десь принишк, слухаючи мій голос, уяви , що ти
у третьому ряді з лівого боку
то це все немає жодного змісту:
ані вірші, якими намагаюсь тебе звабити, а себе обманути,
ані істини, які промовляю, сумніваючись з першого слова.
Але якщо я зараз тебе не обійму:
поїзди зупинять свій рух,
держслужбовці влаштують позачергові страйки,
а терористи вкотре порушать тихий закон.
Якщо я тебе зараз не обійму,
мій вогонь розтопить айсберги Антарктиди,
мій запал викличе глобальне потепління,
спричинить технологічний хаос і спровокує природничий колапс.
Якщо я тебе зараз не обійму,
це заперечить усі прийняті закони та доведені догми,
поставить під сумнів усі сказані раніше пророцтва,
але, ймовірно, зможе запобігти краху ще однієї історії.
Знаю,
колись ти втомишся від моїх творчих криз,
у тебе виникне алергія до моїх обіймів,
тебе дратуватимуть мої шкідливі звички.
І, зрештою, коли все дійде до межі,
ти скажеш, що сходиш з розуму через мої рядки ,
тобі треба надійності, ти нещасливий, і я ніколи тебе не чую…
Ти захочеш піти – я тебе не відпускатиму,
я тебе відпущу – ти захочеш залишитись.
І, зрештою, коли все наше спілкування завершиться,
ти скажеш, що очікував від мене саме цього,
що я типовий поет,
і моє життя триває поміж алкоголю та цигарок …
Але я не ходжу до них, коли мені погано,
вони дарують спокій, але не гоять рани,
і ти поки не знаєш, що друзі поета – це горе та смуток,
що вони пишуть рядки, аби банально забутись…
Та й ти поки маєш час, щоб все обдумати,
ти потім знайдеш, як мене виправдати, ти потім зможеш себе пробачити,
це буде потім, це буде з часом,
а поки
забери мене з собою і обіймай…
…допоки нас не розлучить потяг.