Коли промайнув той час, навіть не розумію. Пройшло майже тридцять років, і вас вже нема.
А були ж часи, коли всі були здорові й усміхнені. Чекали, коли зустрінемося разом у батьків.
Батьки накривали великий стіл для дорослих, а малечі – невеличкий. І обидва були накриті однаковими смаколиками. Обов'язкові страви – голубці та котлети, так смачно приготовані мамою.
Батько ходить по хаті, хитро посміхаючись у вуса та шмигаючи носом. Брат, на правах старшого брата, завжди суворий. Він хотів, щоб йому всі підкорялися. Хоча, може бажав, щоб ми в нього питали поради. А ми його трохи побоювались, і тому свої таємниці не видавали.
В останні роки мама стала такою маленькою, що ледве сягала мені до плеча. Така красива жінка із сірими очима, світлим обличчям та правильними рисами. ЇЇ завжди гарно підстрижене волосся красиво облямовувало чоло.
А старша сестра, вічна реготуха, вже жила з батьками, бо була на пільговій пенсії.
Вона не схожа на братів та сестер. Якась круглолиця, кирпата, з незмінною посмішкою та зайчиками, що стрибали в її очах. Прожила тяжке життя. Вже те, що була вигнана в одинадцять років до Германії з батьками, багато про що може сказати. Там тягала тачки на якомусь заводі.
Рано вийшла заміж. А той шлюб приніс їй лише трьох дітей, ось і все її щастя. Поховала доньку, коли тій було лише тридцять. Покійна лишила по собі двох неповнолітніх дітей. Сестра поховала її у Казахстані, де вона працювала з чоловіком. Все бідкалася, що там степ і верблюди можуть розрити могилу.
А ці чорні ноги у ступнях після народження третьої доньки, після кесарева розтину.
А робота на скляному заводі в якості склодува.
Пішла слідами батька. Той був із сімейства склодувів. Його молоде життя почалося з роботи в Гуті на Житомирщині. Але в нього були й інші професії. На той час, після революції сімнадцятого року, в нього була середня освіта. Тоді це було достатньо високим рівнем. Мама казала, що він займав високі посади. Навіть в комуністичну партію вони встигли вступити. Але ненадовго там затрималися, тому що були достатньо кмітливі. Та й зрозуміли, що щось нехороше коїться в цій країні. Вони десь закопали свої білети. На цьому скінчилось їхнє партійне життя. Вони були романтики, тому і тинялися по всьому Радянському Союзу, дарма, що в них вже було четверо дітей.
А ось середній брат був занадто добрим. Він ласкаво називав мене Раюнею, а я його – Неня. А чому саме "Неня"? Його звали – Женя, а в мене виходило Неня. Я була молодша за нього на п’ятнадцять років. Його життя також не було солодким. Після повернення з Німеччини він якось швидко пішов у "білий світ" на свої харчі. Вже у шістнадцять він жив не з нами.
Ми жили тоді з мамою та сестрою, старшою за мене на чотири роки, у Грозному. Туди покликав нас брат батька. А батько зі старшим братом були заслані на Сибір. Ми ледве вміщались у тій коморі, що гордо звалася кімнатою. Там було ліжко, де спали мама з сестрою, а я спала на розкладачці. Цю комору мама знімала у огрядної тьоті Груні. Окрім плати, ми ще й підлогу вимивали у всьому домі.
А Неня бідкався десь по інших кутках.
Завжди перед очима стоїть сцена, як його нещадно бив дорослий чоловік. Тільки пам’ятаю, що він падав із сходового майданчика. а я кричала:
- Неня! Неня!
Скільки мені було? Мабуть, років п’ять!
Він працював на всіляких чорних роботах. Його життя перекреслила та війна з німцями.
Не маючи достатньої освіти та почавши жити наодинці у шістнадцять чи навіть п’ятнадцять років, можна покладатися лише на свою долю. Став пити, хоча і мав сім’ю. А в п’ятдесят з гаком – рак горла після Чорнобиля. От і все.
Старший брат був дуже цілеспрямованою людиною. Попри те, що відбув у сибірських таборах вісім років за невідь-що, він не вдавався у журбу, а намагався жити повноцінним життям. У чотирнадцять він був вигнаний до Германії. Великий злодій, якого треба було засадити у тюрму.
У Сибіру він багато працював над собою. Багато читав. Дуже гарно знався на історії. Від природи дуже розумний, був інтелігентом, але з дуже крутим норовом.
Середульша сестра, що старша за мене на чотири роки, була мені найближчою. Я з нею провела своє дитинство, бо старші з нами вже не жили. Але ми любили одне одного. В нас були спільні батьки, але ми п’ятеро були дуже різні. Моя сестра була яскравою дівчиною з блакитними очима, як у батька, та білосніжним личком, як у мами. З надміру правильними рисами обличчя вона заворожувала своєю красою людей. Нам з нею більше повезло у житті в плані реалізації, ніж старшій сестрі. Ми отримали освіту. Хоча вона і не відповідала нашим здібностям, але дала змогу якоюсь мірою почувати себе людьми. Гарно працювали, були у пошані.Слава Богу - сестра ще жива.
Однак, графа в автобіографії: «Чи були Ви чи ваші родичі засуджені?» – не давала спокою. Я, наприклад, відповідала: «Ні». Але ж у КДБ все про всіх знали. Тому ця таємниця тривожила душу і не давала спокійно жити. Особливо мою, тому що сном-духом не відала про ці обставини. Мене народили пізніше.
Я ж бачила, хто був при владі; дуже важливим був партквиток. Так і в стосунках з чоловіком з’явилася перша тріщина, коли він запропонував поїхати на відпочинок в Югославію. Я змушена була йому розповісти, що мій батько і брат були засуджені за політичними мотивами. А він, партійна людина та й ще завзятий комсомолець, одразу ж відмовився від ідеї їхати разом. Поїхав сам. І думаю, що непогано провів там свій час. А мені на згадку про цю подорож від нього припало небесно-голубе плаття, яке мені дуже личило.
Та що ці спогади? Хіба вони повернуть нас у минуле, де було хоч і складно, але затишно в обіймах батьків та рідних. Зараз, коли рахуєш "рік за два", і коли радієш зустрічі хоча б з кимось із знайомих, життя страшить і видається занадто довгим і нудним. Ти осмислюєш те, що було твоїм життям, шукаєш пояснень у прожитих днях до і після якоїсь рисочки.
10 лютого 2020