Блукаючи
просторами забутого Хаджибею,
закоханим міжлиманням,
під шурхіт рідкої солі
та гомінкий стукіт очеретяного трамваю,
натикаюсь,
льодовою брилою почуттів,
на хвилеріз переплетених спогадів життя,
що було колись
не моїм.
Пере-
кинуло.
Вулицею із вапна,
крізь розжарену вогкість видива вогнистої пустки,
виносить
старий дух
лакофарби та кокосової олії,
піснею співучих комах
жбурляє
повз озеро «гидкого каченяти»,
до цвинтаря січових сотників,
зупиняє
серед поля сиво-лілейних хрестів,
біля булави на кам'яній подушці,
під якою пліч-о-пліч
вічним сном спочивають
боронителі та душогуби.
Печерні халабуди
задкують у горизонт –
замкнута колія не має кінця,
кінцева зупинка залишає по собі оманливий спокій.
Уторована стежка
веде
за дзеркальний павільйон
не маючий відбиття.
Хвилі усталеним приступом штурмують береговий бастіон.
Помислами
рину
за небокрай фортифікації сонця –
розчиняюсь, як сіль у воді.
Скривавлені пальці
поволі грузнуть у нашаруванні
чорних лікувальних грязей,
встелених дном лукомор`я.
«Не забувай навіщо ідеш.
Пам'ятай заради чого варто спинятися.»
Пере-
кинуло.
Серед розкішної темряви катакомб,
у полоні лез сталагмітів,
поміж примарного блиску
скарбів і коштовностей,
сполоханим хором світла надгарків,
гуляє привид придушеної свободи.
Темінь глибини підземного міста
насичена трунком прянощів
і схованками
повними контрабанди провіанту
та небачених інструментів.
Гулко лине луна роботи ткацьких верстатів,
захлинаючись
у далекому мережеві
журного голосіння вкрадених жінок.
Закинувши пошуки наріжного каменю,
що обіцяє бачення сенсу,
обпоюю зіллям пачкарів,
крадькома виводжу бранок
на божий світ,
який розкриває таємниці тортур
вимальованих на атласній тканині тіл полонянок.
Стомлені схлипи радості
огортають брунатною щирозолотністю.
Ніхто не знає
чи дійсно ми врятовані
повністю.
Пере-
кинуло.
Баркас іде зі швидкістю десять вузлів.
Щось, що немає рота та голосових зв'язок,
шепоче в мені:
«Історія живого міста складається з його мерців.»
Тримаю курс до берегів Аккермана
керуючись пергаментом карти-портолана,
розлінованого мережею румбів,
що прихистив тонку лінію узбережжя,
виміряну невизначеною одиницею масштабу.
Виявляю
навігаційні небезпеки:
скелі, камені й морську мілину.
Час
нікому
не дає
перепочинку.
Пере-
кинуло.
Іду:
місяці, а може й роки,
у пошуках утіхи.
Іноді,
наче моряк із затонулого судна,
сідаю долі,
під плащем всіяним
зорями.
У відсутності очікувань
перебираю прикрі думки.
Приблудою
шукаю
те чого не маю,
закидаючи запліч ворох нерозказаних історій,
про те як сягнути небес
та торкнутись мушель дна:
на мені вина
визволителя душ.
Моє обличчя змінюється в дорозі:
я забув своє ім'я.
Тому мені,
стрічені вдосвіта вівчарі,
давали ті, до яких із часом звикав.
Обертаюсь:
виносить тропою до кам'яних мальтійських надгробків,
знаходжу забуту поселенцями срібну пектораль.
Чую стукіт стертих, непідкованих вухналями, копит:
відчуваю потиличним нервом
ревіння волів і шлях соляний.
Вирізняю
чумаків серед біндюжників,
незважаючи на тремтіння повітря
та вихори пилових бурь.
Розквітає бузок.
Пере-
кинуло.
Мисливці на рибу виходять рано,
щоб побачити діамантовий блиск луски.
Вони переказують легенди,
що поміж тих що мають плавці
верховодить стародавня, велетенська сутність
загорнута у броню –
обладунок із тисячоліть.
Хто бачив, як палахкотить
глибинність ока тієї істоти –
зрів всесвіту мить,
пізнав як її німий глас
у серці бринить:
«Той хто зажадає більше того
що дає цей шматок океану –
матиме човен із пораненим дном,
матиме симбіоз із піском
й
таїною глибоководних висот.
Той сам піде на корм
тим ким живився.
Він пізнає
нескінченність
дзвону
тиші.»
Пере-
кинуло.
Лягаю спиною на Чорне море,
воно штовхає мій тулуб ближче до берега,
берег відкидає його назад.
Завмираю у цій битві
стомлений гонитвою
за невідомим –
даю відпочинок поспішності свого існування.
Запрокидую голову,
розкидаю кінцівки морською зіркою:
одночасно бачу себе
із середини
та
зі сторони.
Поглядом підпираю небес полонини.
Зойки чайок доносяться крізь воду до вух,
тіло колише,
я відчуваю
далекі вібрації,
розміри моря,
розміри Землі,
та розміри світу.
Наповнюю легені водою та сумішшю газів –
дихаю разом з океаном.
Поринаю свідомістю й тілом у колиску життя.
Я молюся:
сонце, дякую тобі,
море, дякую тобі,
небо, земле, дякую вам,
несіть мене,
не давай нікому в собі утвердити стовп,
вивертати власну поверхню.
Дякую вам, сутності і субстанції,
істоти і єства.
Дякую кожній клітині,
що всюди
і
в мені.
Дякую
всьому що було створено
і чому існування гряде.
І тобі,
те що було початком всього,
навіть якщо його не було,
я кажу: дякую.
Пребудьте в мені, як я пребуваю в вас.
Пращури, наставте, благословіть,
адже тягар на плечах важіє,
моє існування болить –
я сподіваюсь на поміч й пораду.
Але не заклякну в чеканні:
не дам спокій жилам й кісткам,
адже я з тих хто помагає собі та іншим
сам.
Дякую тобі.
Дякую собі,
тій частині себе
що і я, і – не я,
тій частині що завжди все пам'ятає.
Дякую,
дякую,
дякую.
Наново
прочинивши
відкриті очі
людина
злітає.
Пере-
кинуло.