Вечорами,
думками я вештаюсь у світлі
дивного перекинутого лісу,
коріння якого ховається в небесах.
Все листя тягнеться до землі.
Обабіч – гонихмарник.
Той чолов’яга набирає за щоки квітуче хмаровиння,
аби потім забіякувато дмухнути
пелюстками туману
на острови та шхери,
сторожко здіймаючи свої
стомлено-хтонічні, чорно-зелені
хребти.
Тупцюю на місці довго.
Виринаю із пам`яті борсаючись,
із дивною, невичерпною простотою
розмовляю з рікою, що над головою.
Граю з нею у silent talk,
хитаюсь човном на воді.
Тиняюся понад прірвою:
шукаю прихований дім письменника,
в якому живуть колажі
з мультиекспозиційних сюжетів.
Опиняюсь у печері
серед когорти тіней,
доходжу до себе,
там бачу фантома якому болить аорта розірвана.
Іду геть щиро,
у справді вивернутий світ,
по той бік життєвого абсурду.