Довіряю тобі, розкриваю себе поступово,
Розгортаючи білі сувої надій...
Намалюй ти на них свої дивні сади серпанкові,
Там, де сплять колискові на крилах у мрій.
Буду я вишивати твої візерунки шовками,
Світлу долю гаптуючи сріблом для нас.
Довжиною в життя в'ється стрічкою шлях поміж нами,
І дощі розмивають його повсякчас.
Чи зумієш мене наздогнати, чи хочеш? Не знаю.
Чи не марна надміру відвертість надій?
Що ховає від нас незбагненна імла небокраю?
І чи вистачить білих сувоїв для мрій?..
12.02.2020. Елена Зигаленко.
Фото из интернета. Картина Рафала Олбински.