Так порожньо в душі. І світло завмирає,
Не долетівши до Землі всього лише півметра.
А ти лежиш одна, і зустрічаєш ранок,
В обіймах поринаючи малинового светра.
Прогнала чорні тіні, що знову шепотіли,
І повзали по стінах. Скільки ж можна це терпіти?
За стінами дощу ти ховаєш своє тіло.
Весь день ти не почуєш більше їхніх диких співів!
Тобі всього шістнадцять. Остання ти дитина,
Що бачить темних бранців, і ти нехрещена навіть.
Колекцію злих орків тримаєш у картині;
Ти впевнена, що поки про твій дар ніхто не знає.
Про те, що теє чадо говорить з темним світом,
Ніхто й не помічає, що не відкидаєш тіні.
Тобі потрібна доза, аби балакать з вітром;
Ніхто і не підозрює думки твої безцінні!
А скоро вже наступить очікувана північ.
Лежить у шафі ступа і квитки на нічний шабаш.
Сучасна Маргарита дає примарам відсіч –
Злови ж повітря ритм вечірній, і лети до щастя!
січень 2020