Цвіт вечірнього краю.
Неначе, як зорі палає.
Осяє яскраво всю благодать.
Шорохом листя шепоче.
Душу охоплює радість.
Вітерець тихенько літає.
Ніжно мене обнімає.
Поцілунки щирі враз обіцяє.
Тихим шепотом,
дорогу мені прокладає.
Світом Луним все озаряє.
Лине в простір спів солов’я.
Наче серце моє окриляє.
Незабутнє мені сповіщає.
Мов би стогін знімає з душі.
Серцю наснагу дає.
Сльози гіркі осушає.
Та все ж не радіє душа.
Мов скалічена прірва
палає нутро.
А може серце моє запалає.
Душу мою обігріє теплом.
В очі радість поверне.
Все ж сумно та одиноко мені.
Падає листя на землю.
Затихає стон вітреця.
Спокою душа не має.
Та тільки в очах, засохне сльоза.