Які ж чудові ці картини -
Медово-золоті простори лісу,
До цього не торкалася людина,
А просто Осінь заспівала пісню.
Самотня постать в чорному плащі
Збирає між деревами гербарій,
Повітряно іде по золотій землі
І гілля кленів обіймає.
Могутній вчитель, визнаний богами!
Сенсей великих мудреців,
Багатий, як ніхто, роками,
Програв людині в боротьбі.
А бився він за цінність долі
Ледачих жителів Землі,
Благав любити свої ролі,
Кувати пристрасті душі...
Та вчителя розчарувало,
Що навіть рамки часові,
Які народ мотивували
До дій високих в давні дні -
Тепер уже не працювали
На ледарські тяжкі уми,
На жаль, чомусь, не закликали
На мрії тратити роки.
І втомлене обличчя Смерті -
Учителя всього живого,
Усміхнулось круговерті
Листочків лісового хору.
Блукає він, відпочиває,
Збирає лагідно гербарій,
З Осіннім Духом розмовляє,
Що в золотистім ходить сарі.