Обожнюю людей, на Сонце схожих,
Таких, що гріють навіть, як не поряд...
Вони помітні й серед перехожих ,
Ти не прогавиш їх грайливий погляд...
До серця мені ті , хто ніби Море-
Щоразу тепле, лагідне , спокійне...
Що ласкою вмивають, як говорять,
Що , як плече -і тепле, і надійне ...
І до вподоби ті , хто мовби Вітер,
(Бо десь-колись потрібна й прохолода)
Вони, часами, створюють гармидер ,
Але ж і в тім якась є насолода ...
І навіть люблю тих, хто наче Вихор ,
Хто по-бійцівськи , вщент розносить хмари ,
Бо після них , одразу тихо -тихо...
( то добре вміти -«випускати пару»)
Лише не тЕрплю тих, які як Камінь:
Черстві ,холодні , навіть мохом
вкриті
від сирості душевної ... І в темінь...
В суцільну темінь їх серця зариті ...
...Світіть! Горіть!.. Як треба-то згорайте !
Так, щоб усіх довкола запалити ..
По -своєму! Як вмієте ! Лиш дбайте,
Щоб каменем гнітючим не прожити ...