Ось вона, мила моя Голубиця.
Дань сивих вітрів.
Знову зорею клубиться.
Далекий простір мій луговий.
Славлю тебе Голубицю.
Мов би сяю на небі, даллю зірниці.
Знов до небесного краю,
щиро руки свої простягаю.
Наче простір небесний кличу,
до мене зійти.
Та зорі яскраві, мов би, собі дістаю.
Але ж тільки я бачу простір широкий.
Високо ниви розкинулись вдаль.
В нивах щиро співає дудка пастушья.
Віє в простір холодний вітрець.
Простір – це чудо благословенне.
Вельми широка, там благодать.
Зорі подивляться ніжно та щиро.
Ласку спускають, дістається душі.
Від щастя укриється око сльозою.
Та тихо, безмовно, без мук.
Та в серці , все ж знову і знову
ласкаво маятник стукотить.
Дикий простір , широкий,
все ж наяву маячить.
Та серце немає вже втоми.
Тільки щиро від дивних красот
бренчить та співає зненацька,
хвилюючий, новий мотив.
Та славимо ми ці красоти.
Благословення на землю
зірки нам пошлють.
Хай будуть щасливі всі люди.
Хай зорі світять завжди.