Це було, я вже й не помню,
За царя Панька,
Ще коли був місяць повний,
І Земля тонка.
І тоді, к лихій годині,
Не все було гладко.
Штани сині, яйця в глині,
І на попі латка.
А казала ж мені мати:
«Хай вилазять очі,
Не смій, синку, потурати,
На те, що він хоче».
Не послухався дурило,
Нехай йому трясця.
Опинивсь, як посіріло,
Під вікном у Насті.
Спокусили чорти кляті,
Розумієш, ненько,
Настя вешталась по хаті,
За вікном голенька.
Мені втриматись не сила,
Вибачай будь ласка,
Бо вона ж така красива,
Як яйце на Паску.
Немов біс мене ґвалтує,
В грудях все клекоче.
І закляк я мов статуя,
Витріщивши очі.
А вона ж така вся з себе,
Ну така ж була вся.
Та Рябко, ціп йому в ребра,
З цепу відірвався.
Всунув стерво своє рило,
Мов свиня в макітру.
Ну і Настя зрозуміла,
Й погасила світло.
Дибом здибилось волосся,
Тільки Рябка й чути.
З цього все і почалося,
Те, що малось бути.
Тут я зопалу всім тілом,
На тин повалився.
І якраз ото тим ділом,
За щось зачепився.
Так все я на світі прокляв,
Щоб воно пропало,
Бо поки я там стояв
І воно стояло.
Отаке буває чудо,
Раз в тисячоліття.
Рвав штани той малий юда,
На дрібні лахміття.
Та нема йому й зупину,
Отаке-во злюка.
І зваливсь я з того тину,
У якусь грязюку.
То ж з тих пір тепер по нині
На душі так гірко.
Штани сині, яйця в глині,
І на попі дірка.
09.10.17г.