Виноградова Евленья. Каждый, проживая...

Максим Троянович
Каждый, проживая бренный жребий,
 
Каждый, проживая бренный жребий,
выживает, или же живёт.
В детстве мир к нам не был так враждебен, -
ликовал и на пустой живот!
Помню, к нам арбузы завозили
в самосвалах к лавке у реки.
К вожделенным тем автомобилям
мы неслись - прекрасны и легки!
Занимали очередь семейством, -
не авоську брали, а мешок!
Всё вокруг дышало чародейством...
а потом тащили кто как мог!

А зимою (тот приём испытан)
тем же самосвалом в наш магаз
привозили рыбу в мёрзлых плитах, -
то хребет, то плавники, то глаз...
было упаковано в ледышку, -
в глыбу неподъёмную. И всё ж,
пёрли, уложив её в подмышку, -
всё добыча, - что ни принесёшь!

Так однажды, топором сверкая,
(очень уж хотелось нам поесть!)
мы добыли невидаль! Морская
звёздочка - отловленная персть -
оказалась в наших ручках тёплых!
Отогреть хотелось, - оживить...
чтоб увидеть как сияют звёзды,
если не сожрать, а полюбить.

Кожны, пражываючы тленны лёс,
 
Кожны, пражываючы тленны лёс,
выжывае, ці  жыве.
У дзяцінстве свет да нас не быў  варожы, -
радаваўся і на пусты жывот!
Памятаю, да нас кавуны завозілі
ў самаскідах да крамы ля ракі.
Да жаданых тых аўтамабіляў
мы несліся - выдатныя і лёгкія!
Займалі чаргу сямействам, -
не авоську бралі, а мяшок!
Усё вакол дыхала вядзьмарствам...
а потым цягнулі хто як мог!

А зімою (той прыём выпрабаваны)
тым жа самаскідам у наш магаз
прывозілі рыбу ў мерзлых плітах, -
то хрыбет, то плаўнікі, то вока...
было спакавана ў лядзяк, -
у груду непад'ёмную. І ўсё ж,
перлі, паскладаўшы  ў падпаху, -
усё здабыча, - што ні прынясеш!

Так аднойчы, сякерай зіхацячы,
(вельмі ўжо жадалася нам паесці!)
мы здабылі дзіва! Марская
зорачка - адлоўленая персць -
апынулася ў нашых ручках цёплых!
Адагрэць жадалася, - ажывіць...
каб убачыць як ззяюць зоркі,
калі не зжэрці, а палюбіць.