Уночі приходив вірш чужий.
Щось хотів сказати. Щось важливе.
Я на вірш чужий не маю впливу.
Вірш чужий – це біль в чужій душі.
Вірш чужий – як друг чужий, не мій.
Я не зрозумів його історій.
Ми на мовах різних з ним говорим.
Спілкувались, мов сліпий з німим.
Вірш чужий прийшов й пішов – вночі.
Вірш незрозумілий, неприйнятний.
Він на мене час даремно тратив.
А коли чужий – то хоч кричи,
хоч жалійся, вимагай, хоч плач,
вірш чужий моїм віршем не стане…
Вірш чужий – чужого серця рана,
із чужого серця утікач…
А уранці – приспішив мій вірш.
Мій мою розгубленість побачив
і зрадів, що з тим – чужим – не плачу,
і поклявся: «Не спізнюся більш...»