Їй спалах завжди заважає... Вона ховає за долоні
легку несприйняття образу і тихе мирне «прошу, ні».
І не капризи, і не очі від спалаху вона боронить.
Вона соромиться явитись сором’язливою мені.
Це не удаване, це щире – не гра, не примха, не кокетство.
Вона така в житті насправді, вона живе насправді так.
Я не дивуюсь, не питаюсь: «От звідки щастя це береться?».
Я мовчки шепочу в долоні: «Моя святая чистота…».
Не буду навіть жартувати зі спалахом і телефоном.
Я не люблю, коли від жартів хмаринки у очах ікон.
Обожнюю мою – насправді сором’язливую – ікону.
Я вимикаю спалах зовсім... І вимикаю телефон...