Останні дні хворого на рак
Знову і знову життя п’єш отруту,
мов ланцюгами до ліжка прикутий…
Погляд благальний просвердлює небо:
«Скільки страждань моїх ще тобі треба?»
Небо – байдуже, таке ж, як і вчора, -
може не чує, що ти дуже хворий?
Думка, як голка із ниткою в’ється:
«Та зупинися ж, нарешті ти, серце!
Досить ганяти вже кров серед ночі, -
вранці не хочу відкрити я очі.
Ну ж бо, благаю тебе, зупинися, -
я в цій реальності жити втомився!»
Голкою думка проколює серце, -
стане як решето – вже й не тріпнеться.
Дихання-хлипання рідше, все рідше,
і обірветься в кінці цього вірша.
Зморену душу відпустить вже тіло,
щоб та у інші світи полетіла.
Червень 2019 р.