Брюнетки є справжні, а є і не справжні брюнетки.
Мені пощастило: брюнетка моя була – справжня.
Розкішна, доросла, не те що прозорі німфетки.
Брюнетка моя – для очей чоловічих – мов празник.
Чорнявка попереду йшла тільки мить – мить єдину,
і вітер – на заздрість мені – пестив довге волосся,
котре, як то кажуть, до п'ят покривало їй спину,
і я надивитись не міг, як чорнявці тій йшлося...
Була бездоганна чорнявка моя невідома.
Лиш волос єдиний – від маківки – був дивно сивим.
І я був здивований: чом того волоса втома
мене пожаліти примусила жінку красиву?
Брюнетка моя – на бічну повернула з Шевченка,
а я – назавжди – проводив її поглядом тихим...
На ту сивину, до якої я був непричетним,
молився б, якби сталось бути її чоловіком...