Човни

       
Холодний вітер тихо виє
В порожніх закутках душі.
На серці сум, бо розуміє,
Що почуття їй байдужі.
        ***
«Німий» що вміє говорити
Мовчить, адже він з нею як човни.
З цим почуттям не легко жити
Водою, розділені вони
        ***
Вона на березі де радість,
Де щастя, посмішки й любов.
«Німого» ж берег це реальність,
Він прокляв день коли її знайшов.
        ***
Лиш коли ловить любий погляд,
В душі перестають вітра
Він уявляє її поряд
І серце рветься із нутра.