Гуде голова і болить до знемОги,
і тіло горить...
голосить матуся, щось просить у Бога...
мені вже не жить...
Нітрохи не лячно, стомивсь від хвороби,
а мама, мов тінь...
кладе мені марлю із оцтом на лоба,
цілує. Амінь.
Вона розуміє, настала хвилина
останніх прощань...
отож відпускає... я соколом лину
у вись без вагань.
Розлука. Свобода. МабУть, так і треба,-
мать душу просту...
я буду за неньку молитися в небі
Ісусу Христу.
Незримо щораз обніматиму ніжно,
лиш відчай припне...
накрию легЕньким крилом білосніжнім,
вночі, як засне.