Колись тут річечка була, та пересохла.
Тепер вона як згадки шлях, - ідеш і бачиш
насупленість маленьких круч, розлогість плеса,
що замість світлої води травою вкрито.
В похилих рунах чорних верб німу скорботу
і неписьменний мандрівник ураз відчує
й зануриться у співчуття чужому горю.
Та корч, що ріс колись і впав біля джерельця,
що й досі поперек лежить, його утішить.
Він – як той дух Сковороди: так, все минає,
так, все минає, друже мій, окрім любові.
17.04.2020.
Дякую за світлину Олексію Козенюку, м. Вінниця.
Подстрочник.
Когда-то здесь речушка была, да пересохла.
Теперь она как дорога воспоминаний - идешь и видишь
нахмуренность маленьких косогоров, разложистость плёса,
который вместо светлой воды покрыт травой.
В наклонных рунах черных верб немую скорбь
и неграмотный путешественник сразу ощутит
и погрузится в сопереживание чужому горю.
Но корявое дерево, что когда-то росло возле небольшого водяного ключа,
которое и теперь лежит поперек, его утешит.
Оно - как тот дух Сковороды*: да, все проходит,
да, все проходит, мой друг, кроме любви.
См. вирш Григория Сковороды "Все минає".
Благодарю за фото Алексея Козенюка, г. Винница.