Нагледів в полі кіт сіреньку мишку.
- От, - тішиться, - сніданок сам прибіг.
Підкрався по травичці тишком – нишком,
За кущиком тихесенько заліг.
Зігнувсь дугою, та зі всього маху – як плигне!
Та зубами бідолаху вхопив за карк, прекотився по траві:
- Ну, - думає, - поснідаю в рові.
Іде по полю. Миш висить в зубах.
Аж раптом: «Гав!» Кіт озирнувсь:
О лютий жах!
По полю тріпаючи вухами - крильми
Летів Сірко. Йому навперейми.
Кіт похолов. Покинув мишу й хода!
Він добре знав – Сірко така порода,
Що дожене і вітра у степах!
Ще мить – і теліпається в зубах
Такий, недавно грізний, ворог мишки…
Сірко не підкрадався тишком – нишком.
Він був сильніший і спритніший за кота.
Тому мораль цієї баєчки проста –
Якщо захочеш свій комусь явити гарк –
Знайдеться той, хто і тебе візьме за карк!