Роки дитинства...
Коли поринаєш пам'яттю у ті світлі часи, наповнені жагучим очікуванням неосяжного Щастя — глибокого, як океан і високого, прозорого і радісного, як небесний купол сонячного ранку, то здається, що в ті юні, сповнені рожевими мріями, роки все було гарним і безхмарним.
Але все це витівки нашої пам'яті, яка не хоче зберігати у своїх файликах ніякого негативу. Вона замуровує його в такі далекі закутки, звідкіля він може не виринути ніколи.
Хіба що найболючіші, найобразливіші епізоди знаходять канали і спливають інколи, навіваючи легенькі тіні смутку.
Перші любовні почуття...
Напевне, в середині кожної людини вмонтовано генний будильник, що в певний час просинається і включає зовсім інше бачення світу.
Уже рік я відвідувала дитячий танцювальний гурток у клубі залізничників. Танцюємо парами з такими ж, як ми, десяти-дванадцятирічними хлопчиками.
І раптом, незрозуміло з якої причини, впадає в око Коля — партнер подруги Ніни!
Який гарний хлопчик! Волосся чорняве, хвилясте, так і хочеться легенько торкнутися рукою, пригладити.
А очі! Сині, як волошки в житі і такі великі, ясні, щирі!
Вії довгі, пухнасті, як у дівчинки, а коли усміхається, то на лівій щічці така гарна ямочка з'являється! Дивно, чому тільки на лівій?
Так би і дивилася на нього, і дивилася!
Але десь у глибині свідомості спалахує сором'язливість. Мабуть не можна, бо ще хтось помітить. Будуть потім дражнити, насміхатися...
Відводиш погляд, напускаєш на себе байдужість.
Але іскорка, малесенький зародок любові уже впала у твоє дитяче серденько, розгоряється потихеньку: бо чомусь думаєш, думаєш про того хлопчика, чомусь хочеться, щоб і він помітив, думав про тебе — прагнеш взаємності.
Та хлопчики у такому віці ще зовсім не цікавляться такими дурницями, як любов.
У них на першому плані футбол, або на “велику” погасати до пізнього вечора. Та й мало, що іще!
Отож, так сподобався мені Коля! Так я про нього мріяла, вимальовуючи фантазії про вподобання, оточення, бо нічогісінько не було відомо: жив далеко, навчався в іншій школі.
Бачила лише, що крутилася біля нього якась дівчинка, наче трохи молодша від нього.
Незабаром дізналася, що то — його сестра, Любочка.
Не диво, що скоро ми з нею вже спілкувалися. Але ж про свої почуття я мовчала, стійко, як партизан.
Зараз не можу пригадати подробиці, яким чином це мені вдалося, та через деякий час я вже мала фотографію Колі, не велику, але і не зовсім маленьку, розміром десь шість на вісім сантиметрів.
Заховавши її між сторінками якоїсь товстої книжки, виймала, коли залишалася вдома сама, дивилася, милуючись, і дуже пишалася власною підприємливістю.
І треба ж було такому статися, що коли захворіла, провідати мене прийшли дві однокласниці, а з ними дівчина Ольга, із паралельного класу, сусідка, з якою дівчатам разом йти додому, і з якою я майже не була знайома.
На моє здивування, поспіхом спитавши мене про здоров'я і чи скоро прийду в школу, дівчата почали жваво розповідати про хлопців, з якими дружать, навіть ходять вже на побачення, і навіть в кіно.
Такі одкровення були для мене дивними, хіба ж можна ось так просто, у гурті розкривати душу, розповідати про найпотаємніше.
А вони вже виговорилися і дивилися на мене:
- А в тебе є хлопець?
Я знітилася, а у поглядах дівчат засвітилися зверхність і зневага. Вони перезирнулися і засяяли гордовитими посмішками.
Що було робити?
Затинаючись, ніяковіючи і від того ще більше впадаючи у розпач, тихим голосом я зовсім трішечки призналася у своїх таємних переживаннях.
Напевне, зробила це непереконливо, бо у їх поглядах тепер з'вилася зухвалість і недовіра:
- Брешеш ти! Нікого в тебе немає, ще не доросла!
Отакої! Так, я трохи молодша, бо в школу пішла з шести років, але вища зростом і ні в чому їм не поступаюся. Навпаки, бо з першого класу ходжу у відмінницях!
- Не брешу, - вимовила чітко і впевнено. - У мене навіть є його фотографія!
- Хм... Не віримо, просто викрутитись хочеш!
- А ось і ні! Дивіться! - я рішуче підійшла до книжкової шафи, взяла найтовщу книжку і розгорнувши на пам'ятній сторінці, з гордістю продемонструвала фото.
Дівчата здивовано заклякли на місці, і раптом Ольга рвучко вихопила фото, сховавши в руці за спиною.
- Віддай!
- Не віддам, не віддам! Гарний хлопець, і танцює гарно, бачила ваші виступи в клубі. Він мені також подобається, - дражнила Ольга, бігаючи з місця на місце і ухиляючись від моїх спроб забрати фото.
Мої однокласниці зловтішно сміялися.
Розуміючи, що нічого вдіяти не зможу, я понуро сіла на стільця і мовчки сиділа, у відчаї від такої нечуваної підлості.
Єдине, чого хотілося, то щоб вони геть зникли з моїх очей.
- Та не переживай, на тобі фото, - примирливо простягла його Ольга.
Але я відчувала до неї таку відразу, що тихо промовила:
- Поклади в книжку, на місце, - і вийшла з кімнати.
Зрозумівши, що переступили межу, тихо, одна за одною, мої провідувачки вислизнули з хати.
Трохи заспокоївшись і зачинивши двері, я розгорнула книжку твердо впевнена, що фото на місці.
Але його там не було.
Гарячково переглянувши усі сторінки, декілька разів потрусивши книжку, з болем і презирством зрозуміла, що фотографії там точно немає.
Цей випадок був для мене першим прикладом людської підлості і кричущої непорядності.
На жаль, не останнім.