Знаю, чому заплакані очі.
Чому серце картає сум.
Бо душа тримає стогін.
Сумно спогад володіє нутром.
Гіркота стрекоче, забирає слова.
Наче в пастку лине душа.
Коханий мене зазиває.
Небесна шир приглашає.
Та мане простір в далечину.
Немає крил.
Невзмозі, не злечу.
Поглядом сумно гляне навкруг.
Благає підтримки зажурена душа.
А може серце знайде свій спокій.
Кращу дорогу відкриє,
назавжди, собі.
Під шум молодої лебідки,
душа порине в той радісний рай.
В думках не втримає загублене щастя.
Та серце знайде зоряне проміння.
Яскраво засяє нутро.
Ласку, тепло відігріє.
Але знов гіркотой випливає
життєвий нерадісний шлях.
Тільки слухає серце,
як стогне вночі та плаче,
з сумом очі її.
Бо гіркоту тримає душа.
Вона відпускає біль, самотність.
Та любляче серце все ж кохає,
не забуває рідний свій шлях.