І знову дощ... холодний, не травневий –
якийсь осінній, впертий і сумний.
Не знаю: чи то хмари, чи то леви -
таке вже лицедійство у мани`.
Блукає погляд в тім хитросплетінні,
шукаючи просвітку – і дарма.
Тому й думки розпливчаті, мов тіні
того, що розум за живе сприймав.
Химерне, як видінням і належить,
воно то є - то ніби й не було.
Земля принишкла, бо у неба - нежить.
А я забула, що таке – тепло.