Тривожна думка не дає спокою...
Нав'язливо мізки виносить вперто:
Чому так важко поруч із тобою?
Чому без тебе хочеться померти?
Якби зітерти я могла минуле -
То з чистого все написала б вдало...
Мені не жаль, що весни промайнули...
Мені болить, що їх лишилось мало.
Вже відцвітають в Києві каштани,
Зів'ялі пелюстки зриває вітер.
Вони цвістимуть, як і нас не стане
І будуть інших радувати цвітом.
А ми вже не підем, рука у руку,
Хрещатиком у теплу ніч весняну...
Не можем - разом, а порізно - мука...
Вкусила б ліктик... тільки - не дістану.
Життя - це не лишень веселе свято.
Навіки разом - не скріпити кров'ю.
А пам'ятаєш, як ти вірив свято,
Що ми навік повінчані любов'ю.
Не склалось... не здійснилося... не збулося...
Блукають світом долі одинокі...
Не раз собі наказувала:досить!
Я щедро заплатила за неспокій.
Дивлюся в тебе, наче у люстерце,
А стиснуті вуста мовчать уперто.
Я не почую шепіт твого серця...
Ти не відчуєш, як я хочу вмерти...