Ви бачили, як гаснуть в небі зорі,
Тьм"яніють і зникають у імлі?
Сьогодні знов подумалось мені,
Що люди - тільки гості на землі
І іграшки в руках злодійки-долі...
У світі цім усе так швидкоплинно,
Блідніють, з часом, неба купола...
Для мене у житті завжди полинно
Планета пахла...пахла і цвіла...
Навіщо ж із душі я рву зізнання,
Адже усе земне - це долі рок...
Не можу жити тут... моє бажання -
Піднятися у небо до зірок...
Піднятись до зірок, лишивши коло...
Порожнє коло, що зовуть - життям...
Тут, на землі, душа пізнала холод,
Розчарування, біль і маяття...
Поміж людей - так холодно і тісно,
Я божеволію...не можу жити тут...
Утративши зірковую Вітчизну,
Пізнаєш на землі принижень пуд...
А за земним порогом - всім по масті -
Життя одне...і доля всім одна...
У чому ж сенс буття й земного щастя?
Щоб болю в смак напитися сповна?
Над кожним містом сіті срібних ліній,
Як на долоні - в долю всі вплелись...
Та, з часом, наш двійник в небесній сині,
Чумацький шлях напише всім колись,
І... мерехтячи зіркою у небі,
Проллє проміння в місто крижане...
Чомусь мені згадалося далебі:
Що просто порох, пил - усе земне...
Зазнавши тут душевного надлому,
Напившись болю і страждання в "хлам"
Колись ми всі повернемось додому,
В вівтар любові - у небесний храм...
Я бачила, як гаснуть зорі...правда!
Як грала ніч на скрипці самоти,
Подумалось:колись погаснем й ми...
Та тільки справді...чи я маю право,
Порівнювати зорі із людьми?