* * * (Віктор Бойко, https://ukrlit.net/lib/boyko_victor/1.html)
Я живу на цвинтарі ілюзій
чи здається тільки, що живу...
І болять мені відмови друзів,
ніби шкіра, тріснута по шву,
що її латалось при нагоді
і раділось, адже біль ущух...
Здорово, коли тебе знаходять
на межі морозу і дощу.
І шорсткі малесенькі долоні
боязко торкаються чола,
аби ти не впав і не схолонув
на межі ненависті і зла.
Що воно за світ, такий болючий!..
Що воно за ми - такі чужі! -
кожне слово так і прагне влучить
у життя і смерті на межі.
Знову сніг, навально, безборонно -
ніби сіль за шкіру набива,
пальчики тонкі не оборонять -
сніг в очах помножений на два.
Я іду, спинитися боюся
на межі ненависті і зла.
Сніг в очах ще ж розтавати мусить.
Треба доживати до тепла.
*** (вольный перевод П.Голубкова)
Я живу на кладбище иллюзий,
Или показалось, что живу...
И болят былых друзей конфузы,
Словно кожа треснула по шву,
Хоть латалась в своё время, вроде,
И стихала, вроде, боль хотя...
Здорово, когда тебя находят
На меже мороза и дождя.
И шершаво-теплые ладони
Робко так касаются чела,
Чтобы не упал ты и сегодня
На меже доверия и зла.
Что за мир у нас, такой болючий! ..
Что за мы, что всех врагов чужей! -
Злое слово целится лишь лучше
У житья и смерти на меже.
Снова снег вчерашний наметают,
Точно соль под кожу, те слова,
Те ладони – глаз не защищают,
Снег в глазах - умноженный на два.
Я иду, стоять ведь невозможно
На меже враждебности и зла.
Снег в глазах еще ж растаять должен.
Надо доживать нам до тепла.