Тато вишні садив у дворі з давніх літ,
розросталися саджанці пишні.
Напророчила доля успішний політ,
я й покинула татові вишні.
Проживаю щасливо у лоні весни,
але в споминах роки колишні.
Все частіше вплітаються в сонячні сни
спілим кетягом татові вишні.
Ніжним спогадом кличе із юності сад,
невловимий, приємний і втішний,
Діамантами грає прозора роса,
де заквітчані татові вишні.
Я крізь роки назад до хатини лечу,
в заметілі вишневі розкішні –
відпочити душею і там досхочу
надивитись на татові вишні.
Не спинити нікому життя течії,
тата в небо покликав Всевишній,
і сумні, й безпорадні, уже нічиї
цвітом плакали татові вишні.
Залишається сад, як у пам’яті слід,
там зоріють плоди дивовижні.
Наче острів в туманах, прихований світ,
де зосталися татові вишні.