Пам*яті безсмертних творів величних поетів минулого зі Сходу та Італії присвячення
На 400 –річчя битви під Цецорою . З пошаною к загиблим польским воякам та українському козацтву
Частина 1. Перша справа
1600 – 1601 роки. Угорщина. Турецька фортеця Каніжа (нині м. Надьканіжа)
Колись відкрию рундука
І світло свічки із темряви
Покаже щастя моїх справ
В лиху годину щось збирати.
Навіщо? Зараз розкажу,
Що надихнуло чи спіткало
Ховати речі в рундука.
Багато таємниць добра
Мені нагадують що було,
Чого змінити згаяв час,
А де був сонечка відлунням
Та хвацько чуба закидав.
Під кунтушами двох бояр,
Що сяють срібла галунами,
Є купа іншого майна,
До котрого сивини маю.
Коштовна скринька, перша справа…
На пам*ять пелюстки тюльпана.
Досить хіхікати – сміття?
Це нагорода від султана…
Знайшла мене, тече ріка…
Що пельки стиснули? Не зрада.
Колись я вже розповідав:
Була в Угорщині війна,
Я яничар в війську османів.
Малий ще був і нас навчали,
У гарнізоні вартой мали.
Та наш ага похмурий був,
Йому цього було замало:
- Підем шукати ворогів,
Бо кажуть кораблі зібрались.
Кого вести? Чого шукати?
Ми в гарнізоні мов кіт в маслі.
Оглани школи яничар,
Нема ні досвіду, ні щастя…
У відповідь: «Мовчи, нещастя.
Місцевий знаєш діалект?
Тож підеш перший, годі мнявкать!»
Дозор повів Узбек – баші,
Завжди у посмішці хлопчина,
Ага мав прикривати тил,
Бо в нього досвід, він хитріший.
Два дні мов барси через скелі,
Лякали звірів у лісу.
У хижих хащах де ті стежки?
Що подорож не із приємних,
Це ще нічого не кажу.
Подряпані як після сварки,
Знесилені аж очманіти,
Та бачим шлях дарує казку,
Бо Балатон в ранкові миті.
Це насолода! Час говіти.
Ховаємося на узліссі.
Ранкове сонечко на хвилях
Гойдало янголів із мрій,
А спів пташиний в серце лине
Та чую поштовх: «Знову мрієш?
За необачність вовком взвиєш
Та буде пізно, назавжди.»
Ген оддалік снують вояки,
Мабуть ага таки правий,
І дві шебеки хвилі чавлять,
Так завантажені вони.
Рахуємо, йой – йой багато.
Піхота в табір вже пішла.
Команди суден у таверні
Гудять мов бджілки до медка.
Ага питає: « Думки маєм?»
Узбек сміється: « Йти пора,
Бо вже собака на причалі
Почула, носа привертає
Та вартових спека знайшла.
Обозні коні вже гарцюють
І на возках повно майна,
То може викрасти обоз нам,
Де варта теж зловила гав?»
Ага в думках, рішуче каже:
«Треба їх погляд відвести,
Тож зчиним галас на причалі,
Як сонечку час спочивати,
Та головна мета – обоз,
Захоплюємо – і йдемо.
Мов шелест листя спів стріли,
Вечір зітхає, тиша поки,
Та бочки з порохом знайшли -
І відкорковуємо; цокіт
Почули багатьох коней.
Невже кіннота? Буде кепсько!
Принишкли, відлягло від серця,
Пани вельможні на каретах,
Знов метушня, галас в наметах.
Мабуть Той зверху – жартівник.
Шануємо: Велика вдячність!
І гніт до бочок підпалив.
Узбек наказує: «К обозу,
Бо зараз вибухне, йой – йой.»
Усі побігли, я зостався.
Кортить на корабель піти!
От місяць в темряві сховався.
Яка там черга до зірок?
Мов кіт тихесенько прокрався,
Бо чую гомін в трюмі чийсь.
Люк зачинив, штурвал до вітру,
Як вибух - неймовірна сила! -
Усе навкруги струсонув -
Один, другий. Що почалося!
Нема причалу! Все вирує
Та що казати – сам гребу!
Поряд шебека, ні – уламки.
Оце так троща! Йде ко дну.
Біля обозу колотнеча,
Чогось не пре мені туди...
Я до карет. Що бачу? Боже!
Свята Мадонна в стайні схоже,
По – італійські молитви,
Мов з неба чую, хай пробачать!
Коні сполохані ревуть
І тут я виник, цербер щастя:
Хутчіш тікаємо, будь ласка!
Треба карети зберегти!
Очі засяяли її,
Мов зіроньки з неба цнотливі,
Довіра в погляді мені.
І ніч почула батоги,
Як коні стрімголов летіли
В темряву ночі. Жах війни,
Мабуть, у серці головою.
Позаду крики, хтось волав
Та ніч серпнева дала спокій,
Прикривши ширмою шляхи.
Чи місяць за хмарки забіг,
У зірки поцілунок просить?
Як зупинити переляк?
Та вітер коням, мабуть, шепче:
Гайок – чарівник каже час.
Треба зупинка, відпочити.
Частина 2. Війни малеча
На лузі – щастя квітнику
Дивився я в дівочі очі,
Мов вуглики вони пророчі,
Карали бачити красунь.
- Я яничар! Вона сміється:
Поглянь на себе: Де вояк?
Нема ні зброї, ні плаття
Із одягу, лише шмаття!
Ось в мене на возку майна…-
І бруньки – сльози на очах,-
Мене родина там шукає.
Зібрала в косу чорні пасма,
Я їй тюльпанів назбирав.
Дарую, файна сіньорита! -
З карети кошики дістав.
Весняна казка мрій – перука,
Волосся в локонах, на кшталт.
Напахана! Троянда гнівно
Зачахла з заздрощів в гілках.
Вона вдягла. Чи я невіглас?
Де розум зник? Врода яка!
Ось капелюшок. Чи беретка?
Чого бажаєте вдягти?
Війни малеча шаленіла.
Грайливе сонечко дбайливо
Промінням сяяло очей.
Я їй присвячував вірші,
Декламувати став рубаї,
Омар Хайям, мої вітання!
Переклад вільний, вже пробач,
На італійську. Намагався
Щоб посмішка, сполука щастя,
Не кидала цих оченят.
Ще досі чую як співала:
- Так я люблю світ віршів!
Пілігрімам співчувала,
Трубадурів проводжала,
Віриш, личико слізьми.
На мандруючі театри
Полювала на ринках,
Де майдан закляк в бажанні
Чути вирій в почуттях.
Так летіла, немов пташка,
На виставу – в майбуття!
Кожне слово лист бальзаму,
Серце сповнене вогня,
Вірші і пісні чекала
Як знамення до життя.
Не сприймаєш – маркітантка,
По очах зневіру бачу.
Моя тітка у Мілані
Одежину прасувала
Диригенту із «Ла Скала»
І при цьому ще співала,
Краще ніж з хору співачки.
Вулиця аплодувала,
Я була за танцюристку.
Цокіт, чуєш, кастаньєтів?
Хвиля щастя в серці б*ється!
Мрії хай дарує небо!
Хто за пташкой уженеться?
Лиш газелі.
Скарбниця пам*яті повна.
Усі газелі що я знав,
Немов присвячені для тебе.
- Даруй, в отару не жени.
Застиг бараном у карети,
Хоча газель – струнка й спритна,
Приємно чути компліменти!
Газелі, то східні вірші.
Вони присвячені красуням
І я дарую їх тобі:
О локони твої! Вони чорніші ночі.
Примарилась - і ніч
Світліша й найкоротша.
Колись йдучи в квітник,
Я шаленів з чекання.
Та вже для мене ти -
Троянд благоухання.
Це почуття Хосрова, палаючі вірші.
Весь Схід їх декламує, повторює вночі.
Сто сердець палають, як свічки щоночі.
Твої чорні пасма водоспад що зносить.
- Помовчи, будь ласка, серце у тривозі.
Ніч була шалена. Не шуткуй, я прошу.
Чую грюк в майбутнє, закриваю очі
Та перед очима – кораблева троща
І жахливий напад вояків на табір,
Колотнеча серце, мало, не забрала.
- Де твоя поява мов з хреста зізнання.
Втеча, спів пташиний, розкіш у каретах,
Може все примара і мені наснилось.
Відчуваю щастя, янгол шепче: Казка!
Вірші яничара! Кошики – в тюльпанах!
Вірші яничарські – лук та ятаган.
Велич цих газелей визнав падишах,
Якщо у гаремі розквітли троянди
Треба їх віршами на ніч годувати
Найкращих поетів. Велич всього Сходу
Вшанували щастя та жіночу вроду.
І метелик дива десь гайнув тінь смутку,
Чарівна принцеса простягає руку.
Що, для поцілунку? - Ні, віршів бажаю.
Подаруй, негайно, подорож до раю!
А якщо, невіглас, ти засмутиш очі?
Покарання сміхом.
Ну, то що, ти згоден?
Твоєї вроди вивчити не встиг.
Тюльпани горнії до мене линуть в вірші,
Ти вродливіша їх, вони квітчають тиждень.
А ти надія на життя
Майбутніх моїх днів.
У твоїх ніг Баба Тахір.
Ти квітка персику ніжна, на личку промінці -
Грайливі прояви Весни, троянди пелюстки.
Відчуй – це барви Сааді.
- Уперше їх чую. Мені незнайомі
Вірші та поеми поетів зі Сходу.
Та май на увазі – був герцог Медічі,
Лоренцо Осяяний як його вірші.
Він господар мого серця, країни.
Красуні Флоренції, Генуї, Риму
Його шанувальниці… Та сам понтифік
Признав його вірші за п*яту стихію:
- Звабливішої світ не знав,
Бо світ прогледів вогник згоди,
Коли грайлива цноти мить
Заполонила щастям втоми.
Схиляю від шани думки та бажання,
А ще чиї вірші до серця вітанням?
- Луіджі Тансільо, Буонаротті…
У кожного є те що душу тривожить .
Чарівність та згадка про мрії кохання,
Де таємниці приховують щастя..
Невже не чув?
Соромлюся признати.
«Нестримний Роланд» - вершина пізнання.
Роланд, Анжеліка та їхні стосунки,
А ще Беатріче, уславлена всюди.
Данте Алігьері у всіх на вустах
Хто хвилі щастя шукає в віршах:
Хто чув її, смиренність дум свята,
Проймає в того серце добротливо.
Хто стрів її, той втішений сповна.
Коли ж іще й всміхається вона,
Марніє розум і мовчать уста,-
Таке – бо це нове й прекрасне диво.
(сонет 11, переклад М.Бажана)
У відповідь сміх під оплески щастя:
- Якби я не знала – лапшину шукала,-
В риториці пані сувора догана,-
«Закоханий Роланд» Маттео Боярдо
Ти сплутав з «Шаленим» від Аріосто.
Хто в тому винен - палають питання :
Читач чи переклад, чи вітер пізнання?
Чи той хто найкраще до купи зібрав -
Майстер омани що він яничар?
Ви чули таке? Оце очманіти!!!
Тюльпани у кошику навіть застигли
Від здивування: А що я збрехав?
Та руця її затулила вуста:
- «Божественна,- чуєш,- комедія» Данте,
Я вдячна тобі що її цитував.
Цей вірш Беатріче присвячений вірно,-
В очах її янголи співали тризну.
Купці із Італії, ті листоноші,
Ховають приємні вірші позаочі.
- Ти з сонцем незрівнянна:
Вогнь той зверхи
Затьмарила чаруюча шаленість
Твоєї вроди, вочевидь.
Не я кажу, мовить Тансільо:
Сонце за хмарами пішло -
Жіночі ревнощі, напевно.
- Чекають квіти поцілунку
Коли вбираєш в коси їх.
Дбайлива к пелюсткам тюльпана.
Не заздрю, в ревнощах палаю,
Як пригортаєш до себе.
- А це «Титан» Буонаротті.
Чого застиг? Рипить скарбниця?
На лузі загубив вірші?
Серед тюльпанів може знайдеш?
Всю велич Сходу загубив!!!
Її іронія як розтин:
- Тюльпани в кошику неси!
Ну, переплутав! – вже сміється:
- Від тебе голова болить.
Що до ніг твоїх я кину, зіронька моя?
Голову? Так, не коштує ніг твоїх вона.
- Вояку не личить голову губити,
Де потім шукати? Нащо потім жити?
Якщо прах мій глиной стане,
Зроблять кирпича,
То любов к тобі навіки збереже стіна.
- Хто мені розкаже- де тебе знайти?
Мовчки озирнуся, лиш мої сліди.
Якщо знайдеться на глині
Ніжек твоїх слід,
Нова вівтаря будівля
Цей побачить світ.
- Чи можливо все це, бо військо османів -
Не купці заморські, не ляльок театр?
Жахіття лити рідну кров,
Де щастя прояви знайшов.
- Ти – яничар, султана слуга.
Хто я для тебе як християнка?
Може в полоні моя душа?
Верхи на конях всю ніч…
Хто така?
Ти та, кого наблизив до душі домівки,
Знайшовши щастя без спромоги втіхи.
Навіть в світі вершниць ти о найсправніша,
Бо на цьому світі ти найвродливіша.
Ти красуня – християнка,
Де душа – багаття погляд,
Серденько – криниця чиста,
Ницість подолати в змозі.
Нудьгую, чарівник, захоплення хочу.
Невже зникають чарівники Сходу?
Примарься подих твій – я з небуття постану,
Вгадаю по ньому твою тонку поставу.
Твоє личко – сяйво шовку,
Та сполохати серця
Не в змозі шовк як сяйво чарівного лиця.
Стан – стрункіший кипарису.
Якщо є ще десь такий,
То жадає поцілунків та обіймів тільки твій.
І дарую - жмутком квіти
Блиску сяючих очей.
- Ой! – у відповідь я чую. - Лихо - колеться мені.
З за будяка волати – на долю чи на лихо?
Зажурився соловейко, як троянда квітне.
- Неспроможний чути, не дарує думки.
Вийняв серце, сповна
Ти в думках царюєш.
Ти причина болю що сама лікуєш.
Ось з очей твоїх сльози – зірки
Заблищали в трояндах щік,
Наче впали дощу краплинки
На тюльпанові пелюстки.
Всюди, де на стежину саду
Впала твоя сльоза,
Справжня троянда розквітла
Та нарцису волога душа.
- Так пити хочу, подай – но води.
І лицар з карети їй глечик несе
Цей глечик з нектаром,
Принесений з льоху,
Закоханий красень був швидше нівроку.
Це зовсім не прийма,той глечик тримає,
Закохана руця його обіймає.
Її погляд – чорні очі, той мигдаль мене скорив.
В книзі думок її знайдеш
Спів майбутній Хакані?
- Що буде з нами? Питання – не спрага.
Відповідь є - у Омара Хайяма:
Риба качку запитала: "От чи вернеться вода,
Та що вчора геть пішла?
Якщо – так, коли чекати?"
Качки відповідь така: "Як засмажать,
Всі питання на пательні залишай."
Вона дивилася у очі,
Я бачив тільки переляк.
Стали збиратися, дивися -
Скрині в кареті на замках.
Які замки, як е цеглина!
Обидві скрині з казки мрія,
Де сонця промінь блиск в очах.
О край омріяний дукатів!
Венеціанське срібло, дзвін.
Так забагато ще не бачив,
Аж подих, ледве, перевів.
- Це зможу магазин відкрити.
Скільки товару накупити?
Ці гроші – полкова казна,
На цих грошах тиснява крові.
Якщо знайдуть – висіти нам.
У рундуку повно майна -
Перуки в кошиках, плаття
У позументах з гудзиками,
Коштовні скриньки у гербах,
Аж почала свербіти шия,
Чую мотузки жме натяг.
Я яничар, слуга султана, -
До крадіїв чи розбишак?
Це, певно, доля час лоскоче:
Смикни кобилу за хвоста!
Частина 3. Подих війни
Дивлюся: Звідки вони, блазні?
Очі недобрі, гра з вогнем.
Один накульгує: "Є бранці!"
Другий – могутній здоровань,
Мов скеля, поряд: "Гарні танці!"
Та піднімає за барки.
Я що – зозулина яєшня?
Що там коштовне у руці?
Вертаємо…- і шпильку в око,
Очі замруживши, вручив.
Йой – йой! Від жаху зойки чую!
Влетів в карету як ядро.
Коштовна скринька, два пістолі.
Мана небесна! Він вже поряд –
І постріл гримнув. Все навколо,
Мов марево, пливе в диму.
А ось і другий посіпака,
У люті, певно, гомонить.
Що – що? Не чую, бо заклало.
Краще пістолю розкажіть.
Та ледве дуло він побачив,
Як шкутильгав вже навтьоки.
Як диво виникла мадонна:
- Оце вояка, я – в кущі,
Аж серце зойкнуло від болю,
Коли підняв він за барки.
Швиденько витирала кров
Та поглядала вірно в очі.
Чого брехати – сам у шоці!
Тремтить пістоль - подих війни,
А поряд здоровань конає,
Бо пуля в череві питає:
Навіщо окові шпильки?
В конвульсіях тремтить, благає.
Бачу до раю невтерпець?
Та злодію – до чортів в коло.
За перепустки вибір ще -
Коштовна шпилька чи свинець?
Та вже на пагорбі блиск сонця
Намалював патруль черкес.
Мадонна серед квіток щезла,
Я – у мундирі в галунах,
Тосканська шляпа з хвостом півня,
І дві карети у гербах.
Патрульні кругом оточили,
А я всміхаюся: Свої!
Четверта яничарська орта.
У відповідь, чую: В*яжи.
Отак до міста й привели
На очі Іскандер – агі,
Що посивів, тепер побачив.
- Усі звитяжні вояки,
Немов стіна, що нездолана,
Обоз відбили й привели.
Третина полягла, а ти?
Куди ти зник? Де одяг втратив?
Втікач та бачу – мародер.
Мовчи. Бо кожне твоє слово,
Це вбитий яничар орти.
Чекай до ранку приговору.
В*язниця – місце думок схрону.
Що я накоїв та навіщо?
То добре що прийшов Узбек:
Лаваш і бринза, в сухе горло -
Ковток води. От побратим!
У Балатоні одяг мій,
Ледь не втонув і ці карети.
От трикляті!
Дукати в скринях та тюльпани.
Це дівчині, вона як панна,
Свята тосканська маркітантка.
Очі її запам*ятав.
Очі немов палає ніч,
Вони раділи й співчували,
Коли бриніла в них сльоза.
Я, навіть, діаманти бачив,…
Коли заглядала Луна.
Казали, ніч дарує жах,
Якщо остання? Що я бачив?
Тюк на верблюді, паж княжни,
Заморські їв делікатеси.
Не пахлаву й рахат - лукум,
Жюльєн, рагу, рильця свинячі.
Навіщо врятував цигане?
- За звичай голова злетить.
Омар Хайям, допоможи!
- Знов шуткуєш.
Вже сумувати нема часу.
Пригадую як у княжни…
- Та досить, припини, брехати.
От мрійник! Правду я кажу!
- Та годі ніч сміхом лякати,
Лягаєм спати.
Життя до ранку: ніч, зірки,
Чумацький шлях шепоче казки,
І очі – вуглики, вогні -
За молитви свічці зізнання.
Це ж незнайомі ми іще!
Штовхаю знову. – Відчепися!
Я навіть прізвища не знаю.
- Зіркам на небі розкажи,
Чого юскуф змінив на шляпу.
Хай їм грець!
Дивися, падають зірки -
І промовляють що невинен.
- Ти зранку кату розкажи.
На лезі сяючі зірки,
Коли покаже.
Вона сміється. От на лихо!
Твоє ім*я мені відкрий, -
Та непомітний рух долоньок,
Під сміх дівочий, рот стулив.
Серпнева ніч стулила око,
Як промінь півням каже час.
Чого волають? Що їм треба?
Невже чорба зове в казан?
А поряд плов і шашлики, і…
- Прокидайся,- чую,- хлопче,
Поснідай – краєць лаваша.
Узбек пішов, а з ним надії,
Також розтанули зрання.
Чого до мозку вліз Ходжа?
Еге ж, з водою мідний горщик.
Це - не криниця. Як тікати?
Та тулумбаси б"ють на збір.
Тру боки горщика. До джина
Маю звертатися тому,
Що гумор згадкою на небо.
Чекав з проханням молитви.
Оце тобі остання сповідь,
Та і в кишені - ні крихти.
Щосили тру! Невже не чує?
Волаю в горщик як не свій.
У відповідь – відлуння лине
Та сміх, чийсь, чую: Все, відбій!
Неділя! Геть безхмарне небо
І янгол десь невчасно зник.
А міг попрохати за мене
Та забарився, вже прийшли
Два сивоусих джебеджи.
Увесь оджак як на параді,
Похмурі очі навздогін.
Казан, пеньок, кінні черкеси,
Юрба місцевих посіпак.
Потилиця щось каже шиї,
Побачив ката у штанях
І ятагана лезо – лихо,
Під сонечком таке велике.
Де настрій? Співчувати час.
Провини – перелік втрачав:
Втік з поля бою, втратив одяг,
Ковпак і зброю – не знайшли,
За те що присягав султану,
Або інакше – девширме,
З пліч знести голову – і все!
Вийшов імам, чекає сповідь,
Забув,- кажу. Останній цвях.
Грім тулумбасів, вий литавр.
Ой, загубили, чую, ноту
Та щось не так – з дзвіниці знак.
Чауш на коні шляхом курить.
Юрба захвилювалась морем,
Загомоніла – брак видовищ,
Кат невдоволений сопе,
Погоджуюся – теж пече…
Новина, звістка облетіла -
Приїзд великого візира.
- Отак, до раю зникнув шлях,-
І я зітхнув як на останнє.
- Заткни ти пельку, горлоріз.
Серпнева спека гірше ката.
Ашчі всім їжу роздали,
Бо кат з конвоєм поряд чавкав.
Юрба порідшала, пішли,
Не вистачає їм видовищ.
Почули - барабанний бій,
Загін великого візира
Урочисто в місто ступив.
Знов шикування на майдані,
Куди подітися, я теж.
Сам Іскандер доповідає
Про вдалу подорож – похід:
Як захопили купу зброї,
Та привели іще обоз,
Черкесів пошук – дві карети
І рундуки повні грошей.
Оце ви чули? Це занадто!
І я у відчаї гукнув:
Мої карети, мої гроші!
А ще шебека мала трощу,
А мені голову знести?
- То хто такий? – Візир питає,
Чую ганьбу зі слів аги.
Допитував чауш візира,
Немов на сповіді казав.
Чого брехати, вдруге ката
Побачити вже не жадав.
Про бочки з порохом і трощу,
І як уникнув спеки бою,
Про маркітантку і пригоди,
Як хизувався через одяг,
Про розбишак і рундуки,
Де срібло не чіпав, зберіг.
Та розказав, навіть, про квіти…
- Які? Тюльпани! – Молодець!
І знову зірки ніччю чули
З в*язниці шепіт про мій звіт.
На ранок сам собі набрид.
Фантазія таке творить!
І знов під вартою - на площу.
Що – третя дія чи фінал?
Скільки запрошених?
Нові обличчя!!!
Гудить стривожений майдан,
Бо нагороди від султана,
Значна подія у військах.
Як бачу - не мене чекали,
А кошик з квітами. Теж мій!
Та певно кат новин чекає?
Чи ката звістка не знайшла?
Ставить навколішки – і амба!
Обличчям їм сиру землю.
От вам смаколики мадярські!
Та з потом - з кров*ю, теж смачна.
Десерт піщаний затріщав,
Їм залюбки, мабуть, востаннє
Сльозою землю зволожив.
Треба до янголів збиратись,
А втім, напевно, до чортів.
Схвальна промова в вуха лине,
Уважно слухають – візир!
За вдалий пошук, зміст обозу,
Де повно зброї привезли,
Та головне були мушкети
Із коліщатами нові.
Рундук з грошима полковий -
Усіх очікує подяка
І нагорода від султана -
Тюльпан, прикраса ковпака.
Це знак звитяги яничара,
Взірець пошани вояка.
Так Іскандер пашею став.
Тюрбан отримав від султана -
Великий білий з шовку був.
І стрічка, так із діамантів,
У візира на тюрбані.
Ото набігався чауш,
Повз мої вуха, вельми, човгав.
Мабуть, забули про мене?
Та ні. Вже потягли, не добре.
Перелік всього що зробив
Та злочини – і покарання!
А нагорода? Так, друзки, -
І волонтером в хумбараджі!
Це до «безмозких»? Вірна смерть!
Та ти радій що вуха цілі,
Завдячуй сріблу з рундуків,
А трощу треба перевірить.
Візир сміється: Міг збрехати.
Загін відбірний відчайдухів,
Щоб не кортіло ще тікати.
Дали і панцир, і гранати,
Очільником в пролом піду,
На стіни, рови та завали.
Де хумбараджі? В перших лавах,
Бо гра зі смертю не для слабких.
Позаду списи й ятагани,
Та тулумбаси грізно б*ють.
Немає вороття де щастя
Це шлях із боротьби та скрут.
Частина 4. Украйна.
1602 рік. Украйна, частина Речі Посполитої. Поблизу Чигирина.
Яри, долини навкруги,
Завіяв вітер пісню – тугу.
Циганський табір, я – в арбі,
Дивом вцілілий за час смутку.
Перед очима вояки,
Друзі на сходинках у небо,
Та глибина озер зове,
Блакитна повінь не сміється,
Очей княжни карає серце.
Удруге доля шанс дає -
Знайти чи втратити? Безмежне,
Лине майбутнє навкруги.
Це – воля! Вітер, степ та крила,
Так за плечима чую їх,
Ще несвідомий цей поріг
Та відчуваю як казково.
Пісня цигана спів веде
Про шлях, куряву, серця тугу.
Мов привиди зійшли, прямують
До нас з кургану чатові.
Один допитливий старшина
Ураз угледів вояка.
Циган сміється: Ще дитина!
Охороняв, мабуть, казан.
Я – яничар! – тихо промовив.
Я – хумбараджі! – пригрозив.
Та бачимо, безмозкий зовсім! -
Зареготав увесь дозор.
Отут немає слуг султана,
В степу всі рівні – козаки!!!
Урядник із Черкас Михайло
Моє життя навік змінив.
Якби арба ще не скрипіла
Та не трясла мої мозки.
Подяка долі – чуйки прояв
Чи так зростали козаки?
Як твоє прізвище, трясило?
Та раз, всього. І сміху сила
Мене навіки охрестила -
Тарас Трясило.
За шахами всі вечори,
Бігом на річку як схід сонця,
Малий Зінько летить вперед.
Котигорошок, рано ще,
Поперед батька чом несешься?
На перешкоди навмання,
А стежку поряд не побачив?
То може, швидше обійти,
Чим голіруч лізти в багаття?
Так шляхи долі – манівці
Серед бажань шукали щастя.
Кує зозуля на току,
Поворушив минуле, майте -
Полум*я згадок і думок.
Це розповіді у багаття,
Під шепіт мрійливий зірок, -
Як коней ніччю випасали,
Долоні в попілі, шукали
Картоплю у вуглі. Забракло!
Чортами зранку всі були.
Хапав як кажуть на льоту,
Дядько Михайло був за батька.
Журив, наказував, навчав -
За ложкою все пізнавав,
Гулі відзнаками співали.
Оце життя! А кінь в степу?
Десь вітерець шумить у вухах.
Даруйте, так співати хочу
Про жайворонка у степу!
- Мовчи, чатуем, вітрогоне!
Сполохаєш птахів, то вб*ю!
Мовчу – у – у…
А думки в скроні лізуть в бійку.
Невже насправді вже козак?
Як ляпас дійсність повернув:
- Мов кіт, муркочеш.
Дивися - шурхіт у кущах,
Та хижий звір стежину має.
Отже, палаючу стрілу
До яру, може?
- А ляпас, мозок твій не хоче?
Повзи, тихенько. Перевіриш.
Кому казав? Мов місяць тінню,
Крадуся к яру, хвіст ціпком
Всі реп*яхи той час збирає,
Мов чумаки – з своїм візком.
Які татари?
За пагорбом – циганський табір,
То може..? Знову шум в яру.
Пробачте, відлягло од серця,
Їжак вчить розуму змію.
- Пане їжак вже ніч, попрошу.
От нащо вліз, татарин ніби?
Купка розлючених цвяшків
Суне на мене. –Їжте – їжте,
Мені достатньо реп*яхів.
Як дременув, чув сміх десь з неба.
То сміх зірок чи не дочув?
Засапаний, дух перевожу.
- Летів, мов зграя там вовків.
Які вовки? Їжак.. – і регіт
Спинив промову, мовчки сів.
За що козаків полюбив?
Та що казати. Як одужав?
Насамперед, це завдяки
Чарівній жінці – її вмінню
У клуні готувать млинці.
От смакота! З вершками вишні
Та прохолодне молоко,
Мед чи варення, щастя злива.
Де пасок на штанях? Знесло!
Нащо був вередун в смаках,
Міг вирізнити плов узбецький
Від каші з рису на вуглях.
Я їв смаколики всілякі -
Мадярські, східні та кавказькі.
Які завгодно куштував…
І ось вареники побачив.
З*їв! Вони найкращі!!!
Так – так, з капусткою в сметані.
Які хінкалі? Олійка з шкварками зверхи,
Солодкі – з вишнею, без тями.
А борщ? Це прояв вищих сил!
Боги такеє куштували.
Лежу в садку – пуп вигріваю,
А з клуні лине оксамит.
Знов тітка Ганна щось мудрує,
Та шлунок вже не вередує,
Каже смаколикам – гаразд!
Зараз піду, ні пуп вважає:
Хай гай шумить – відпочиваю!
Ганяю мух : Летіть в кубло,
Де спить, друзяка мій, Рябко.
От він лиш кістку полюбляє,
Бо краще їжі він не знає.
Вуха стирчать - в локшині мабуть?
На згадці Персії смаки : аше – реште,
То суп з локшиной,
Квасоля, листя буряка,
Кашкан – сметана, де локшина
Це вузлик безлічі прояв
Шляхів та примх лихої долі.
Його я вправно готував.
Челя – кебаб, кате чи плов,
У кожній страві треба око.
До спецій я майстер приправ,
Як кухар, а не абияк.
Робив кебаб – м*ясо ягня
На шампурах, ще помідори,
Цибулька смажена, шпинат,
Із кухля надихає маст,
Ні, простокваша. Полюбляю.
В кварцяне військо чи піти?
Платню та їжу обіцяють. Ні.
До не вподоби їжа ляхів.
Краще піду шукати Січ.
Он у степу в куряві табір,
Цигани – вуха козаків.
Усі чутки чи зойк бджолиний
Все чують люди степові.
Колись Орда буде без коней,
Мабуть циганам завдяки.
А що тоді? Де – людолови?
Загинули чи десь пішли
Хазари, половці та торки?
Досі шукають їх сліди.
Краще цигана запитайте:
Де шлях чумацький в хмарах зник?
Он «журавель» знову співає,
З криниці молодиця йде.
Як можу на зірки чекати?
У горлі сухо, деренчить.
Після вечері – у багаття
Дівочий спів, намаз на щастя,
Наврочує думки - у хмарках,
Де янгол, чималий безштанько,
Вже нагорнув стріл горілиць.
- На Січ не приймуть, бо ти – нехристь!
Так піп кадилом охрестив
За кошик попадді, навіщо?
- Заміжня жінка, нащо ліз?
Очі благали, вже пробачте,
Забув про сором, ринок бачив,
Той кошик до церкви приніс.
- Ти знищив Чигирин нахабством!
Вона мов янгол нам була.
У молитвах в ім*я Мадонни
Була у пів – чигирина.
Хто знав? Так, обіцяв жінці люля,
Казав здивую шашликами,
Бо майстер дива шампурами,
Яких не бачила вона.
Ще чую ринок реготав,
Їм свиснув, навіть.
- А передзвони, геть, всю ніч?
Також, з – за мене?
- Та ні, благала попаддя!!!
Жінку у чорному хіджабі
Вперше на ринку бачив я
І почуття мене понесли…
Напевно з Персії вона?!?
Вірші Хайяма їй читав,
Тиша у відповідь – це янгол!
Погляд здивований – з чеканням
Та червоніла. Я такий!
Ще кликав разом до вечері,
На вушко нишком шепотів -
Йде і мовчить,
Грайливі очі, подарунком
Подякували, як приніс.
А потім, хмарою, панотець
Волав, що мене вразить грім
Та так лупив отим кадилом,
Аж блискавки в очах ловив,
Що за разом і охрестив,
Бо в кару вірю, вже потому.
Треба збиратися в дорогу,
Таки шляхи ведуть на Січ.
- Держи, похресник будеш мій, -
І хрестик дав сотник Хмельницький, -
Дарую свій.
Легка рука пана Михайла
На вщерть змінила майбуття!
Для кого доля тільки вдача,
То я схопився за хвоста
Тієї чарівної пташки
Що в синій обрій позове,
Якщо потреба є - літати.
Частина 5. Цецора.
1620 рік, містечко Цецора, Молдавське князівство (нині терр. Румунії, поблизу р. Дністер),
Ця звістка в Чехії знайшла
Імперське військо на постої
І назва їй була – Цецора!
Коронне військо не існує!
Тяжка поразка війська ляхів
І знов Поділля чути плач
Та на Волині стогін бранців.
Нагода вдала для татар -
Коронний гетьман в бою пав,
А з ним краса всієї Польщи
Пішли рядком на небеса.
Де польний гетьман? У полоні!
Ведмежа Лапа? Також, з ним.
Здригнулась Польща! На кордоні
Нема Жолкевського, зник щит.
А починалося все добре -
Гінці поважні молдован
Прохали захисту, за гроші.
Як голосила казна Польщі
За марнотратством короля
Інша історія, бо Польща
Тоді веселою була.
Хмільні річки у короля,
Гучні до вибухів бенкети
Та рокош шляхти. Задарма -
Кріпацька доля, тяжка праця
І слава волі козака.
Так все й зійшлося.
Нащо реєстр козакам?
Кілька повстань, шаблі у крові,
І злість негодою в очах.
Та час іде - в слушну годину
Пани покинули країну.
А ще сусіда – хитрий лис:
Збираю військо, допомогу
Мені негайно окажіть.
Отак нечисленні дукати
Ознака гучної поразки.
Збиралися на швидку ходу,
Сусіда виставить піхоту,
Тому кіннота в допомогу
Та реєстрові козаки.
Лиш віддані прийшли на виклик,
Хто зобов*язані були.
І серед них сотник Хмельницький
Та чигиринці разом з ним.
Зібралися, пішли як швидше,
Піхоту на возах везли.
Чарівні Кодри проминули,
Початок вересня в теплі.
Так спішимо, мов гав пробачим.
Де молдавани? З війська – пшик!
А супротив? Якби валахи?
Орда буджацького калги
Та яничари з Акерману.
Така навала що розчавить
Якщо у паніці ряди.
А з допомоги? Плями хмар,
Де йде орда гав вітер ловить,
Суне пилюка без вагань.
Коронний гетьман – хмара люті,
Не вірив звіту молдаван,
Та спокусив клятий Корецький.
Він бачив військо! Марив, мабуть.
Ой, відгукнуться ці дукати!
Спокуса сиру лисе старий?
Свідомо в ікла пащі йшли.
Як зберегти зараз війська?
Вже в першій сутичці навала,
Значна суцільна перевага,
Треба негайно за вози.
- Наказ на відступ, сурмачі!
Надія – вагенбург втримати.
Рада схвалила відступати,
Хмелецький, крадькома тікати.
Бо в кожного своя війна?
Так відбиваючи атаки -
Долини, пагорби в крові,
Немов гієна кров почула
Орда з османами впритул,
Йшли поряд – сил нема відбити,
Єдиний захист – вагенбург.
Надії блиск – Дністер бурхливий,
Кордони Польщі вікові.
Кінні хоругви полетіли,
Немов сказилися вони.
Побачили сторожу польську
На тому березі Дністра.
Кварцяне військо короля? -
Думка майнула.
Кажуть, женеться слідом доля
Та в вуса посмішку ховають.
Чого брехати? Так буває,
Що славні лицарі тікають.
Ще тиждень тому немов півні
Вели хоругви вони в бій,
Але кордон мозку позбавив,
Поразка. Величезні втрати.
Ганебна втеча, Дністер бачив
Немов курчата до ставку,
Ті вояки бігли без тями.
Салям! – каже орда Дністру,
У відповідь: - Шукали броду…
Потоцького «Ведмежу Лапу»
Знайшли в багнюці, зброю склав.
А турки ним дітей лякали!
За Калиновського, пробачте,
Бурхливі хвилі спів вели,
Як «Генерал земель Поділля»
Покинув табору ряди.
Запрошення мав на весілля!
Хіба відмовиш Нептуну?
Уся хоругва, разом з сином,
Пішла на свято з ним ко дну.
Отак зчинилося безладдя,
Бо на свій розсуд кожен вів
І ворог цього не пробачив,
Погром страшенний наступив.
Де польний гетьман Конецпольский,
Той що панянкам звіти слав?
Теж копирсається в калюжі?
Так, по набої поспішав.
Не вибачає Кліо плям -
Тавро Цецори їх провина!
Гідно загинути він мав.
Куди пощез князь Граціані?
Його запрошення було!
Навіщо втік, свої бояри
Татарам видали його.
Та реагує вже орда,
Якщо в обозі метушня,
Слушна нагода йти у наступ.
Коронний гетьман щось волав,
Бо вісім днів під хвіст кнурові.
Останній бій, надій нема -
Бракує куль, в мріях набої.
Шалений бій іще тривав,
А вже аркани полетіли.
Так кожен долю вибирав -
Ганебна втеча, жах полону
Чи слава з шаблею в віках.
Де пан шляхетний викуп має,
Козак на палі смерть приймає.
Козак без волі - не козак!
Вона єдиний його скарб.
Життя в неволі чого варте?
Життя в жахітті із знущань!
Поки дзвенить козача шабля,
Поки життя – вогонь багаття,
То воля немов крила птаха.
Он бачиш сокіл вище хмар,
Вдача козача.
Тож смерть козаків не лякала,
Як ратоборці – крильми в рай,
Де янгол зверхи вибачає
За міцний вислів козака.
Коронний гетьман та козаки
Вели останній тяжкий бій.
Всі полягли.
Пошана їм.
Частина 6. Зустріч
вересень 1620 року, поблизу кордонів Чехії, табір Імперського війська – листопад 1620 року, турецька фортеця Акерман на березі Чорного моря(нині територія України)
Як доля вміє шуткувати
Раз по раз від серця поклон.
Ранкове сонечко зітхає,
Чує сороки щось несуть.
От хист пригоди розпатякать,
Всі таємниці рознесуть.
Ще закурликали лелеки,
То звістка надійшла з пікету,
Що на дорозі йде обоз.
Османи? Тут?
Та поруч джури супроводу,
Посольский потяг стерегти.
Як побалакати кортить,
Що в світі діється навколо?
Посол, мабуть, розумний лис,
Поспілкуватися за добре,
Бо він як чемний чоловік -
Усе про все, ще й пошуткує
І якщо збреше в якусь мить,
То не помітиш як повіриш,
Бо гомін пліток не спинить.
Тож чепурився, я Вам кажу,
Мов до Дивану йде султан.
Кунтуш оздоблений міхами,
Коштовна шабля, гучна слава,
На капелюсі кущ, пірнач.
От переймався! Кого бачу?
Хай мене трапить грець шляхів!
Бей Іскандер, мої вітання!
Такого дива не чекав,
Щоб зустріч краяла чекання.
Щоб зрозуміти хвилювання,
Зо двадцять років вже пройшло,
А ворожнечі блиск зостався.
Мов хвилі спогади пішли -
Зо двадцять років промайнуло,
Як яничара Балабека
У серденгетчі занесло.
Як став найкращий хумбараджі.
Як доля шляхом спонукала,
Не дивина що ще живий?
- Тоді, з наказу візира,
Був розшук з слідством за потреби,
Бо запитань більше чим треба,
А відповідь надто чемна.
Черкеси з лайкою признали,
Що не вони скарби знайшли.
Ретельний пошук – знайшов свідка,
Янгол – дівчину у гаю.
Вона те саме розказала -
Про мокрий вигляд яничара,
Про вибух, втечу, розбишак.
Навіть візир промовив – згоден,
Але вирішує султан.
Бачу красуню – італійку -
Розумну, жваву, запальну,
Метеликів бажань відчув,-
Паша у спогадах, - тому,
Найстарша жінка у гаремі,
Троянда райського садку.
Тоді як слідство все признало -
Казна і троща лиш твої,
Наказ приймає сам султан:
Попри провину – нагорода!
Маєш носити ти тюльпан.
Тебе шукали й не знайшли.
Мене цигани відходили
І до козаків відвезли.
Роки дарують сивини,
За краще, розуму до тями.
Даремно джуру відпустив,
Бо полоненим став, обранцем.
У роті з кукурудзи кляп,
Щоб за життя не переймався.
Поряд на коні «друг» - паша.
Найгостру палю обіцяв
За зраду клятві яничара.
Роки не власні над думками,
Де мрії в серці спів ведуть,
То соловейком заспівають,
Або совою загудуть.
Мов пес на зашморгу з мотузки
Та гостра паля у мозку.
До Акерману з кожним кроком
Надії гинуть. Що зроблю?
Назустріч йдуть чамбули з сходу
І бранців багатьох ведуть.
Нема на небі ні хмаринки.
Невже мій янгол десь чкурнув?
Чого? Навіщо?
Картаю себе. Навпростець
Крокує доля. Якби бранця?
Ні, Іскандер каже – обранця,
Що від султана мав фірман.
Тому і кара особлива,
Щоб це побачили війська,
Як попередження в науку,
Не здивували козака.
А Іскандер знов поряд їде,
На долю скаржиться. Мовчу.
А він ще сіллю посипає:
- Куди поділися козаки?
Чи військо польське?
Як найкраще,
Поки живий, то промовчу.
- А про Цецору, що не чув?
У серце влучив: Ні, не чув!
- А переможець ось, між нами.
Трощили табір яничари,
Шалений опір козаків.
Михайло, сотник чигиринський,
Був останній.
Зброю не склав – рубив аркани
Та мою кулю не зловив.
Потім Жолкевського шукали,
Знайшли – і голову відтяли,
Султану подарунок є.
Орда ловила втікачів.
Ти мене чуєш Балабеку,
В яку халепу ти скочив?
За хвіст ворони ти схопився!
Чи зрозумів ти вибір свій?
Міг супроводжувати бранців,
Панів вельможних у Диван
І як відзнаку від султана
Ти міг одержати тюльпан
На білосніжному тюрбані.
Мав фірман – чекаєш палю…
От баран! Згоден з останнім!
- Ти був найкращий хумбараджі.
Що ти отримав у козаків
До перепустки піти в рай?
Усе, нестерпне, чути, далі.
Так, не жалкую – відповів.
Мої звитяги чула Кафа,
У Трапезунді грав в шахи
І перший був на стінах Варни…
Бачу,- паша почервонів.
- Ти пожалкуєш. Кий нещадно
Втлумачував моїй спині.
Жалкуй балачки про Цецору!
Ковтаю пил навпіл з сльозами,
Відчув – хрещеного нема.
За мною помста! Чуєш, батько!
Небо за згоди в блискавках.
Вже бачу стіни Акерману,
Башту Овідія взнаки.
До бейлер – бея із пошани
В строю застигли вояки,
За мінаретом впав без сил.
Знатна матрона слуг гукнула,
Пильно дивилася на мене,
Аж соромно стало за себе,
Що вельми неприглядний вже.
- Невже впізнала? – Сміх паші, -
Це той хто знехтував фірманом,
А ще подався в козаки.
Та по хіджабу бігли сльози
Її величної краси.
- Сьогодні – в схрон, завтра – на палю.
Останнє рішення паші.
- Чи позов є в тебе останній?
Хочу отримати фірман,
Якщо султана нагорода.
Сміється Іскандер – паша:
- Ув*язнення – винагорода!
Добре, в темниці зачекай.
Скринька з фірманом та тюльпан
У ніч до страти! Насолода!
Варта посилена на ніч,
Мулла співає з мінарету,
Тиша фортечна ,писк щурів.
Мабуть стривожив сон сусідів?
Та чую кроки, метушня,
А у мозку – тримайся лицар!
Шурхіт хіджабу, це – вона
З служницею ввійшли в в*язницю.
- Ти так життя моє змінив,
Я перша жінка бейлер – бея.
Хочу віддячити тобі,
Підтримати, якщо є сили.
Краєць лавашу з її рук,
Де прохолоду леза чую,
І кухоль супу – баланди
Та безліч запитань жіночих.
- Кажи: Де був? Як зріс? Бо віриш,
Чутка була – всі полягли.
Очам своїм, навіть, не вірю -
Переді мною ти живий.
В мене дорослі два сини.
До смолоскипу ці зізнання!
На крилах я від хвилювання,
Затерплі руки ще тремтять.
Роки не владні, серце чуєш?
Усе про все розповідав,
Де божа їжа її очі,
Як Іскандер виник в пітьмах.
Здивований, почав волати
Та охоронців лупцювати,
Геть всіх гнати.
Удвох зосталися. Хижак.
Від стусана суп у кутах.
- Чекаєш на винагороду?
Скринька з рук впала на підлогу.
- Кидай, лаваш! Рука к пістолю.
Тримай! Стілет в польоті -
Стирчить в горлі,
Ще очі збуджені в промові,
Щось промовляють та стара
У край де Вічність забирає.
Кидати ніж, навчив паша.
Мов блискавка до вартового,
Що у дверях закляк, стоїть.
Схопив шкатулку – б*ю у скроню
І ятаган його вже мій.
Джура за ним, з огланів, мабуть,
В руці тримає смолоскип,
Стрімкий хлопчина ухилився
Та від підніжки полетів.
Кажи паролі, – сиджу зверху, -
Якщо життя цінуєш ти.
Кажи, бо вб*ю!
- Каніжа і Цецора!
Хто б сумнів мав, назви відомі,
Де Іскандере переміг.
Зв*язав обох, ранок чекати,
Перевдягнувся і пішов.
А ось і варта біля коней,
Паролі, платня в небеса.
Два аргамаки, славні коні,
З пошаною засідлував.
- До ранку вихід в забороні!
Кажу пароля та начхати:
Наказ паші, до хана скачу!
- Ти хто такий та звідки взявся?
Я листоноша від Аллаха,
Маєш прохання, то кажи.
Ще раджу краще напитати,
Що від пророка привезти?
- Мовчи, базікало, бо лусну.
Не бачиш, їду в два коні,
Поранку з вітром повернуся,
Такий наказ маю паші.
- От чує дупа, буде горе,-
Та браму відчиняє вже.
Лети, скажений вітрогоне!
Вітер у вухах спів веде.
Ще довго степом йшли чутки
Що від султанського слуги
Пав Іскандер, від яничара.
Нащо базікати, мовчу,
Бо темні очі в серці вада.
Життя досить сувора штука,
За все відплачує сповна,
Отак знайшла й винагорода,
Це мій тюльпан, а не сміття!