Скажи без слiв, чому на зламi лiт,
Коли нестерпно щастя бракувало,
Неначе життедайний першоцвiт,
Життя менi тебе подарувало?
Так просто i природньо, наче ми
Найближчi вiд часiв Гiпербореi,
Коли снiги прадавньоi зими,
Асгарду замiтаючи алеi,
Хоругвами неписаних думок,
I долей нескоштованих рядками,
Небес високих втiливши танок,
Тодi вже розгорнулись перед нами.
Тому й впiзнали в поглядi, без слiв,
Що ми не просто рiднi, – необхiднi,
I душам не потрiбно маякiв –
Орiентири долi очевиднi.
Блукали ми стежинами життiв,
Шукаючи й знаходячи не того,
Але глибинна сила почуттiв,
Крiзь призму часу кликала в дорогу.
I раптом, на перетинi шляхiв...
Я вдячний Богу за такий дарунок!
Пробачивши клеймо моiх грiхiв,
П'янкий душi твоеi поцiлунок.
17 червня 2020 р.