Частина 1
Де синє небо своїм далеким краєм
Торкнуло луки і березові ліси,
Струмком джерельним і веселим водограєм,
Зродившись лише з крапельки роси
Початок свій велика річка брала,
Прозорі води людям понесла,
І для землі живильну силу мала,
Для неба чистим дзеркалом була.
Срібляста річка милувалася собою,
Весняний вітер у тумані заблукав,
А я вмиваючись ранковою росою
Свій човен з берега на течію спускав.
І навіть плескіт хвиль було не чути,
Блищав промінчик наче самоцвіт,
Тут зовсім тихо - так і має бути!
Хіба інакшим, створений цей світ?
Вода бурхлива човен підхопила,
Велична сила з капельки роси,
Але так лагідно мов на руках носила:
«Ти в край дитинства мене віднеси...»
В далекі роки, де білий янгол колисає,
Там день як вічність, ніченька свята.
Душа безвинна болю ще не знає,
Тому й щасливі молоді літа...
Та все минає, вічного не має…
Лиш світла пам'ять з далеку летить,
З мого дитинства вона прилітає,
То ж серце плаче - а душа болить.
Усе дитинство мене ця річка знала,
Тому для мене тихою текла,
Усі роки вона мене чекала,
Свою красу для мене берегла.
Туман зникає, в береги лягає,
В річному дзеркалі небесна блакить,
Думка замріяна у хмари літає,
І човен річкою мов небом летить,
Зійшов туман, стала погожа днина.
"Спускаюсь з неба"- бо жити на землі,
На березі село - немов страшна руїна.
Нема людей... нема життя в селі...
Частина 2
Село
Чому зникають наші рідні села ?
У них майбутнього ніколи не було ?
Життя у селах стало не веселе,
Село затихло, кленом поросло.
Колись там діточки були веселі,
І спів та радість чути між людей ,
Тепер залишились лише пусті оселі –
Сумні стоять - без вікон та дверей.
В садах зчорнілих сирість та дрімучість,
Не зліпить ластівка гніздо собі нове,
Тільки скорбота, сум та неминучість
В хатині тій тихесенько живе...
Оця свята земля людей зростила,
Віками дарувала їм золоті жита,
А нині мов сама їх і згубила,
Чи стала кимось проклята - свята?
Хтось чорним оком з краю світу поглядає,
Сільську похилу хату зневажа,
Та брудні руки на цю землю простягає…
Чому так сталось ? І де цьому межа?
Колись в сільському клубі нас зібрали:
« Хвала рукам - вам слава жниварі »
І в той же час, за гроші землю продавали…
То хто тепер там будуть сівачі ?
Чи мало нашу землю горем засівали,
За що діди, та прадіди лягли?
Щоб вільними у світі жили і процвітали?
Чи, щоб свою святиню продали ?
Був лівий берег волошковим полем,
Тепер це місце бур’янами поросло.
Дитинства радість в душі змінилась болем,
Бо там колись було моє село.
І лише річка тут не зупинилась,
І човен мій понесла течія,
Об берег той душа моя розбилась,
Мов згинув я, та доля не моя…
Тепер там роси падають сльозами,
В чортополосі вже волошки не цвіли,
Там людські долі, плетені роками
Дикими травами і терном поросли…
Кричала в небі птаха білокрила,
Самотня й вільна - вільною й лети,
Ти мов душа моя, що спокою хотіла,
Але два рази в одну ріку не зайти…
Частина 3
Діди
Роки минали, ріки буяли,
Чого тільки на світі не було…
Вже й молоді - старими стали,
Зелене поле терном поросло…
Колись вода високою стояла,
Сиділи на колоді два старі діди.
В могутній повені ріка тоді буяла,
Та їм було уже не до води.
Короткий вік життя уже спливає
В далеке темне море небуття,
Останнім днем за обрієм лягає -
Забуте богом, стомлене життя.
Яка страшна на світі старість –
Живе людина без життя.
Весна чи літо - їй тоді не в радість,
І прийде осінь вже не золота…
Є любі діти, сестри, брати,
Любов свята, тепло і доброта,
Але як прийде тобі час вмирати,
Ти підеш - одинокий сирота.
Де взяти барви в цьому світі,
Щоб світло й зелено завжди було?
Весну зустріти й знову жити,
Відчувши янгола крило.
« Не стане в старої краси молодої » -
Скотилась сльозою та вкрилась журбою,
Не буде святої із долі скупої –
Доля з тобою, як сонце з росою
Так і діди жили у цьому світі,
Та їх майбутнє вже в минулому було.
Не розірвати в часі прозорі тонкі сіті,
Щоб життя знову в молодість пішло .
Так не буває, світлий час минає,
В старому тілі серце забринить,
Душа заплаче, якщо сльози має,
І бог ту душу за життя простить.
Стане душа вільною, вічно молодою,
Може навіть доброю - люди назовуть,
Ляжуть її сльози цілющою росою,
Там де довгі ріки, тихими течуть…
Ріки у повені з високою водою
Своїх уже не бачать берегів,
Життя іде невпинною ходою…
І вже нема на світі тих старих дідів…
Частина 4
Вдова
Стоїть на березі спокійною, сумною
Вже майже сива,вродлива, молода
Її життя розбите горем та бідою -
Я запитав: « У чому та біда?»
«Зарано стала я в житті вдовою,
Живу відтоді в горі та в біді,
І часто стою поряд із рікою,
Всі мої сльози в цій воді.
Він поспішав додому. Сутеніло.
Стомлене тіло спокою хотіло.
Душа думками до душі летіла.
Ступив на лід - і все стемніло…
Оця стрімка ріка його втопила.
ЇЇ швидка нестримна течія,
Важкою кригою коханого накрила,
Навіки взявши молоде життя…
Короткий вік, та довгі ріки,
Швидка й висока та вода…
Немає щастя, щоб приходило навіки,
Змінили долю – горе та біда.
Торік коли вже літо стало,
Замало мені горя що було,
То інше ще й дитя забрало,
Воно на світі й року не жило.
Та бог не бачив що невинне помирає,
На світі гине не розквітнувши життя,
І серце матері дитя з собою забирає
В страшне, холодне і вічне небуття…
Доля дала мені важку дорогу.
І в чому моє щире каяття ?
І що я винна цьому злому богу?
Шалену смерть? Чи отаке життя?
То краще згину собі сиротою,
Самотнім птахом в сивій далині,
Навік полину довгою рікою,
Нехай поверне милого мені.»
І знову гіркі сльози покотились
І річний вітер її сердешну обійняв,
Душа та серце горем наболіли.
Я слухав її та лише мовчав…
До сходу сонця вранці рано
Знову прийде з рікою говорить,
У кожного своя на серці рана,
Чужа душа нікому не болить…
Вода підступно твердий камінь точить,
А люте горе сумну душу розмива,
Самотня птаха в синє небо хоче,
Та вже ніколи більше не співа.
Частина 5
ПЕРЕСПІВНИЦЯ ДІВЧІНА – ДИТИНА
«Скажи - кохаєш - болю зазнаєш» Як би я знала
Свою любов на віки від людей заховала,
І навіть тисячу життів я б за неї віддала
Якби стільки їх, я у світі мала …
В німому розпачі вдивлялась я у кохані очі
Та зорями небесними вони вже не були,
Наївні сподівання, та мрії ті дівочі
Мене тепер зневірену, до виру привели»
Ти доторкнись води рукою, вона тече живою
Цілющою душі твоїй - ти ще молода
Ти споглядатимеш у неї красою молодою
Чарівним стане дзеркалом для тебе ця вода
«Можливо стане… А зараз серце моє крає
Дивлюсь у воду, і думка та сумна,
Як я щасливою була - не відображає
Тому що в дзеркала пам’яті нема»
Поглянь на річку - вода низькою стала
Та з часом знову, стане високою вода,
Ти немов швидко бігла, бігла і упала
Але ти підведешся, час є - ти молода
«Я віру втратила в людей і все що мала
Лишилось тільки те – що в серці не вмирає
Всі молитви переказала, їх переспівницею стала
Та бог святий не помагає, мов його немає»
Знаю… Так не має бути - та завжди буває
Бог мовчить на небі тихім - хто не запитає
Бог все бачить і страждає, він пособі знає
Є в людей любов у світі!... Чи її немає?
«Ні, не має… Є тільки те, що серце розбиває
Шалена доля, невідворотна і сумна
Перше кохання душі у вічності єднає,
Але в житті того кохання вже нема»
Змий сльози живою, річною водою
Не молитви змінять долю твою,
Не варта та доля - піти сиротою,
Збережи життя, не губи душу свою.
«Я щастя плекала,всім серцем кохала!
То чому тепер залишилась одна?!
За щире кохання я болю зазнала,
Для мене у світі любові нема…»
Твоя душа прийшла у світ великою,
Твоє життя, знову в коханні розцвіте
І серцю люблячому буде краса цілющою
І діток у світлій долі, щастя принесе…
Їй сонце стеле теплим вітром над водою
Висохнуть сльози, і тихим стане почуття,
У цілім світі, дівчина стала сиротою,
Дитина - дівчина - любила життя…
Частина 6
МИ.
Лягли на покоси розплетені коси,
Кохання та молодість їх розплели,
А в ранці у коси впліталися роси,
І ми молодими, щасливі були...
Та світ не змінився, так тільки здавалось...
Нам сонце вставало і ріки текли!
Лише з нами невпинно щось відбувалось,
І ми молодими у світі уже не були...
Л. Дідусенко. 2018р.