«Ритми-8» Леся Українка
Чом я не можу злинути угору,
Туди, на те верхів’я золоте,
Де місяць просвітив біляву хмарку?
Я ж бачила, як хмарка та вродилась:
Вона повстала з гучного потоку
Туманом білим, парою без барви
І тихо поплила понад водою
Глибокими ярами далі вгору,
Поволі підвелась, немов насилу,
І вгору подалась. Вона чіплялась
За смерекові гребені зелені,
За уступи обголеної кручі
І за колиби там, на полонині,
Немов людина, що з тяжким зусиллям
На гору добувається. І вийшла,
І стала на верхів’ї, і всміхнулась
До місяця, мов дівчина білява,
І заясніла, легка та прозора,
Мов ясна мрія. Хто у ній пізнав
Оту важку, безбарвну, вогку хмару,
Що сунулась так тяжко по долині?..
Ой гори, гори, золоті верхів’я!
Та нащо ж я до вас так пориваюсь?
Та нащо ж я люблю вас так тужливо?
Невже мені не суджено дістатись
На ваші заповітні високості?
Коли мені не дано крил міцних,
Щоб я могла орлицею підбитись
Геть високо понад найвищі гори,
То прагну я собі потоків сліз,
Гарячих сліз, нестриманих, раптових,
Що рвуться з глибини самого серця
Джерелами живущої води.
Нехай би з них душа моя повстала
І з мукой тяжкою подалася
На те верхів’я вічно світлянеє,
Що мріє здалека моїм очам
Так неприступно, як і тії гори,
Що я на їх лиш мрією літаю.
І, може б, дух мій, наче тая хмарка,
На високості раптом одмінився,
Просвічений нагірним, чистим світлом.
Буркут, 4.08.1901
------------------------
«Ритмы-8» Леся Украинка
О, что же вверх я не могу подняться,
Туда, на золотую ту вершину,
Где тучка белая луной освещена?
Я видела, как родилась та тучка:
Она из шумной речки поднялась
Туманом белым и бесцветным паром
И тихо поплыла понад водою
Глубокими ярами дальше, вверх,
И поднималась медленно, насилу,
И подалась наверх. Она цеплялась
За гребни гор с еловыми лесами
И за уступы кручи оголённой,
За шалаши на пастбище высоком,
Как человек, с усилием кто тяжким
На гору поднимается. И вышла,
И стала на вершине, улыбнулась
Луне, как девушка с белёсою косою,
И засияла, лёгкая, прозрачно,
Словно мечта. И кто в ней распознал
То облако бесцветное, сырое,
Что тяжело летело по долине?
Ой, горы, горы с золотой вершиной!
Зачем же я стремлюсь к вам так упорно?
Зачем же я люблю вас так тоскливо?
Ужели мне не суждено добраться
На ваши заповедные вершины?
Если мне крыльев сильных не дано,
Чтоб я могла орлицею подняться
ВысОко над высокими горами,
То я себе потоки слёз желаю,
Горячих слёз, несдержанных, внезапных,
Что рвутся из глубин моего сердца
Истоками живительной воды.
Пусть бы из них моя душа восстала
И с тяжкой мукой подалась туда,
На ту вершину, что всегда сияет,
Что видится глазам издалека
Так неприступно, как и горы те,
Что я на них летаю лишь в мечтах.
И, может, дух мой, как и тучка та,
На высоте внезапно б изменился,
Нагорным чистым светом освещённый. (16.07.2020)