Не тікай з моїх снів, я втомилася, досить!
Всі малюнки й маршрути стирає пітьма.
А кохання снує поміж нами й голосить,
що не стукає вже, а гніздиться зима.
Бо ж кохання у дотиках, в рухах, в обіймах.
Ми – ріки береги, в парі ми – не чужі.
Дай надію на шанс! Я не стану спокійна,
доки ти не зі мною, хоч завше в душі.
Ти зникаєш у дні, в сторінки, в телефони.
Розумію, терплю. Та не вічний терпець!
Не бувають щасливими слів марафони,
де розлука розводить серця під кінець.
Ти – і слово, і хліб, і весна, і світанок.
Все, що може вмістити мій збуджений світ…
Місяць зиркнув згори: «Годі вже, забаганок,
глянь – у променях сонця від нього привіт».