Коли у мрії є шлях без межі,
То у неволі ж думки бентежать
Шалений простір та буревії,
Які несуть нас до тої мрії.
Лиш не спинитись та неосяжно
Плекати мрію, що недосяжна.
Вона тонула, в вогні горіла,
А потім звикла, що має крила
Та полетіла собі з полону,
З обличчя стерши сльозу солону.
За хмари сиві, кудись далеко,
Забувши зовсім про небезпеку.
Та небезпека лиш тих спіткає,
Хто має крила, а не літає.
Хто думку сіє, але не мріє.
Там цілий простір в полоні тліє.