Не поспішай! Не квапся, Дивовижне!
Так хочеться іще твого тепла...
Вже серпень... незабаром трави вижне,
А там, дивись, - і осінь золота...
Ти так минаєш, Літо, швидкоплинно...
Ось вже і серпень роздає плоди,
Всіх пригощає щедро і гостинно...
Куди ж ти поспішаєш так? Куди???
Чи може сплю? Чи може справді сон це?
Неначе було і уже - нема.
Постій, Рожеве! Я так прагну сонця,
На нього ж, бо, була весна скупа.
Дай ще в твоїм побути розмаїтті!
(я так не люблю сірості нуар)
А скільки квітів... Боже... скільки квітів...
Не написав би так й сам Ренуар.
А ти летиш... Куди так поспішаєш,
Навіюючи смуток і печаль?
Так боляче мені, що ти минаєш...
Нестерпно жаль...
Нестерпно жаль...