На отчизну итальянцев
Войско сильное напало –
За французскими полками
Кондотьеры отовсюду
Словно вороны, слетелись,
Словно хищных птиц орава
К павшему на поле брани,
Чтобы разорвать на части.
Где оружие не сможет,
Там предательство пролезет,
Проскользнет змеею тайно –
Так удобнее намного.
Где предательство бессильно –
Бой междоусобный грянет.
Что не тронут чужеземцы –
Разорят родные братья.
Горе рвущимся отважно
В бой неравный на погибель,
Горше тем, кого настигнет
Смерть бесславная от яда.
Всех же горестней влачащим
Жизнь свою в плену напрасно,
Невезучим – вот как рыцарь
Габриэль ди Кастельнеро.
Сам Баяр, славнейший рыцарь,
В плен его на поле брани
Взял – и вот теперь сидит он
Пленным в лагере французском.
Не прикован он цепями
И не заточен в темницу –
Совершенно без охраны
Он живет в шатре Баяра.
Сдался он на слово чести,
Наземь пав в бою неравном,
А Баяр, честнейший рыцарь,
Верит рыцарскому слову.
Дал он саблю итальянцу
И коня с оруженосцем
И всех рыцарей просил он
Пленного принять как гостя.
И таким невольным «гостем»
Габриэль ди Кастельнеро
Страстно ждет, когда наступит
Время для обмена пленных.
Смотрит из шатра печально
На окрестностей величье:
Край веселый итальянский
И в беде красой сияет.
Золотые померанцы
Светятся в листве зеленой
И кудрявые оливы
Серебрятся над лугами.
Горы словно рвутся в небо
Легким кружевом летящим, -
Только что же там белеет
На нагорье темно-синем?
Не снега лежат ли это?
Или тучи притаились?
Иль цветут в лесу каштаны?
Иль играют водопады?
Не снега то и не тучи,
Не цветы, не водопады –
Ох! Ведь это дым клубится!
Там французы жгут селенья…
Габриэль ди Кастельнеро
Стиснул саблю, громко крикнув:
«Эй, коня, оруженосец!» -
«Я к услугам господина!»
Речь французскую услышав,
Бедный рыцарь итальянский
Саблю выпустил и тихо:
«Нет», - сказал оруженосцу.
И закрыл глаза рукою –
Стало им темно и страшно,
Словно узникам «колодцев»,
Что в Венеции томятся.
Габриэль ди Кастельнеро
Позавидовал несчастным,
Что Венеция держала
В своих дьявольских темницах.
Не было у них ни сабли,
Ни коня с оруженосцем
И ни рыцарских обетов –
Только стены, только цепи.
Оригинал:
На країну Італьянську
сильне військо наступило, –
за французькими полками
з різних сторін кондотьєри.
Всі злетілись, наче галич,
наче теє хиже птаство
на порубаного трупа,
щоб розшарпати до краю.
Де не зможе збройна сила,
там доступить зрада потай
і вужем тонким пролізе
від меча й вогню зручніше.
А чого не може й зрада,
лютий розбрат доконає;
що зосталось від чужинців,
те свої брати сплюндрують.
Горе тим, що йдуть одважно
у нерівний бій на згубу,
гірше тим, що від отрути
на безслав’ї погибають.
А найгірше тим, що марне
світом нудять у полоні,
як отой бездольний лицар
Габріель ді Кастельнеро.
Сам Баяр, найкращий лицар,
взяв його в полон у полі,
і тепер сидить він бранцем
у французькім таборищі.
Не закутий у кайдани
і не замкнений на вежі,
без сторожі пробуває
у Баяровім наметі.
Здався він на слово честі,
у нерівнім бою впавши,
а Баяр, цнотливий лицар,
вірить лицарському слову:
дав злотисту шаблю бранцю,
і коня, і свого джуру
і просив усе лицарство
мати гостем італьянця.
І «гостює» по неволі
Габріель ді Кастельнеро,
жде, як бога, того часу,
що підуть на розмін бранці.
Сумно дивиться з намету
на околицю препишну:
край веселий Італьянський
і в біді красою сяє.
В темнім листі померанці
світять золотом червоним,
а оливи кучеряві
сріблом криють всі левади,
гори наче линуть в небо
чистим, легким візерунком –
але що то там біліє
по узгір’ю темно-синім?
Чи сніги то залягають?
Чи то хмари притаїлись?
Чи цвітуть каштани в гаю?
Чи потоки грають шумом?
Не сніги то, і не хмари,
і не цвіт, і не потоки –
ох! то куряться димове!
то французи палять села…
Габрієль ді Кастельнеро
стиснув шабельку злотисту;
«Гей, коня!» – гукнув на джуру,
– До послуги, ясний пане!
Як почув слова французькі
бідний лицар італьянський,
шаблю випустив і тихо:
«Ні, не треба» – мовив джурі.
І закрив рукою очі –
темно стало їм і чорно,
наче в’язням безталанним
у «колодязях» венецьких.
Габріель ді Кастельнеро
заздрив тим безщасним бранцям,
що Венеція держала
у своїх страшних темницях.
Бо невільники не мали
ані зброї, ані джури,
ні лицарських обов’язків,
тільки мури та кайдани.